Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 86

Завершальний пункт стосується духовного світу етносів і націй. Заклик до «народу» може проводитись тільки через відкриття й використання їхньої колективної пам’яті, символів, мітів, вартостей і традицій. Отже, для проникнення до внутрішнього світу, потрібно віднайти й проалізувати ці етносимволічні елементи. Спільна пам’ять про золоту добу, предків та героїв і героїнь, суспільні вартості, які вони уособлюють, міти про етнічні витоки, переселення та вибраність Богом, суспільні символи, територія, історія і доля, які вирізняють їх, а також їхні різноманітні звичаї та традиції спорідненості та жертви, надають ключі до розуміння стосунку етнічного минулого до національного сьогодення та майбутнього і, зокрема, зв’язків та їхнього розриву між етнічними спільнотами й націями, досучасністю й сучасністю. Ніякий аналіз, який ігнорує ці етносимволічні компоненти не дасть нам змоги зрозуміти сучасне самовизначення націй чи їхній особливий світогляд щодо власної історії й долі. І без адекватного розуміння власної історії націй, годі оцінити їхній майбутній розвиток за доби глобалізації.

6. Перспективи

Жертви, покладені людством на вівтар світових воєн, анітрохи не зменшили плодючість і повсюдність народних суспільних націоналістичних рухів. Радше навпаки — надали їм нового поштовху й енергії, шляхом утягнення в тотальні сутички цивільного населення. Попри майже повне замовчування теми націоналізму, принаймні, на Заході і в комуністичних країнах, подолане тільки надією, що супроводила рухи за деколонізацію в Африці й Азії, нації Європи й Америки стали ще заполітизованішими. Хоча до Організації Об’єднаних Націй входять тільки держави, а принципи самовизначення, закріплені в статуті ООН, стосувалися тільки звільнених колоній, усенародна підтримка й майже всесвітнє визнання «націоналістичних» пропозицій, як єдиної основи для здійснення державної влади, засвідчили повсюдне укріплення нації, як наріжного каменя суспільного устрою держав у другій половині XX ст.

Поширення націоналізму

Дальший хід подій мало зашкодив зосередженості нації та націоналістичному принципові. Так процес деколонізації було здійснено, виходячи з того ж принципу права на національне самовизначення й суверенітет, досягнутого в Європі й Америці, тільки з поправкою на те, що цей принцип впроваджувався для створення нових націй у недавніх колоніях, хоча й на підвалинах давніх суспільств і культур. То була доба «націєтворення», коли африканські й азійські суспільства створювались новими державами здебільшого на європейський копил.

Упритул до нього наблизилось й так зване «етнічне відродження» у промислово розвинутих західних суспільствах — у Квебеку й Фландрії, Шотландії й Каталонії, Бретані й Країні Басків, Корсиці й Вельсі. Тут, переважно представники середнього класу збурювали «периферійну меншість» проти панівної етнічної більшості давніх держав і проти центральних урядів, вдаючись до старих символів, мітів і пам’яті класичних європейських масових націоналістичних рухів, хоч більше із соціальними й часто соціалістичними програмами та обмеженішими політичними цілями, жадаючи у більшості випадків радше культурної та економічної автономії, ніж повної незалежності. Наприкінці 1960-х і 1970-х роках, услід за рухом за громадянські права в Америці, ці рухи за етнічну автономію, що частково збігалися в часі зі студентськими, феміністськими й екологічними рухами, створили чималу напругу у визнаних демократичних країнах, стимулюючи перегляд прямо на ходу їхніх функцій і життєздатності в світі все більшої етнорегіональної відданості.