Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 103

І це не тільки проблема Заходу. Є ознаки втрати довіри до націоналізму в інших країнах, поза межами Заходу. З досягненням політичної незалежності, спостерігається спад націоналістичного запалу, як тільки стає ясно, що націоналізм не має рецепту для швидкого економічного розвитку і що для цього потрібні інші ідеології, а також значні ресурси та технології, щоб зрушити відсталі суспільства з їхнього стану економічної та культурної залежності.

З іншого боку, реалізація цього плану не запобігла спалахові національних пристрастей на основі етнічних і релігійних причин в багатьох постколоніальних країнах від Індії та Індонезії до Палестини та Ізраїлю, Етиопії та Анґоли. Це також не остудило націоналістичного запалу численних учасників значних територіальних суперечок у світі — у Кашмірі, Шрі-Ланці, на Кавказі, Балканах, Близькому Сході та в районі Африканського Рогу. У своєму дослідженні «релігійних націоналізмів» Марк Юрґенсмаєр (Mark Juergensmeyer, 1993) привертає увагу до неспроможності світських націоналізмів, на думку багатьох, і привабливість радикальнішого глибоко релігійного націоналізму, зосередженого на соціальних перетвореннях згідно зі строгим тлумаченням стародавніх релігійних текстів і застосуванням їх на практиці. Навіть коли ми не можемо серйозно говорити про «нову холодну війну», з огляду на брак єдності між різновидами цих релігійних націоналізмів, їхні окремі прояви становлять собою доволі серйозні духовний і політичний виклик часто неефективним незахідним державним націоналізмам.

Але навіть на Заході духовні засади нації не щезли. Вони були витіснені світським націоналізмом і були змушені пристосуватись до соціальних і політичних змін. Але «політична релігія» світського націоналізму й далі використовує давні релігійні теми для своїх літургій, символіки й мітотворчості, водночас виставляючи себе, як єдиний засіб спасіння в епоху раціоналізму. Зрештою, на колективному рівні, застосування раціоналізму допускає до деякої міри кооперацію та політичну солідарність, а це потребує чітко окресленої системи поглядів і політичної арени. Для недалекого майбутнього, нація — деяка спільнота, яка має певну територією і відмінна своєю історією та власною долею — безумовно служить найпоширенішою і найпридатнішою для практики основою політичної солідарності.

Ці чотири основні категорії нації — суспільство, територія, історія та доля — мали в минулому, а на мою думку, мають і тепер розглядатися, як «священні», в тому розумінні, що сприймаються більшістю членів, як об’єкт пошани і набожної відданості і як самоціль. Це зовсім не означає, що ці чотири аспекти в цілому не можуть піддаватись сумніву. Дехто відкинув спільноту як таку на користь всесвітнього космополісу, але тут постало достатньо питань щодо природи і меж батьківщини, істинного змісту й моральності етноісторії та достоїнств і недоліків різноманітних бачень долі спільнот. Мало хто сумнівається в тому, що світ розділений на спільноти чи нації, котрі володіють власними територіями чи батьківщинами, мають власну історію та особливу долю. Таку модель можна було б назвати «священними властивостями» нації чи, точніше, основними властивостями нації, що сприймається, як духовна спільність її членів.