Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 255

При всьому тому найсерйознішим пунктом розбіжностей було ставлення до найнебезпечнішої для української державності сили — білогвардійського руху. Галицькі лідери вважали недоцільним і, навіть, небезпечним боротися з денікінцями, які значно переважали український військовий потенціал і могли просто знищити його в разі конфлікту. Тому перевага віддавалася пошукові шляхів порозуміння з Денікіним, за яким, до того ж, стояли країни Антанти, сваритися з якими також вважалося безперспективним.

Домагання Є. Петрушевича і правої опозиції утворити уряд, «з яким Денікін міг би говорити», означало виключення з Ради Народних Міністрів соціалістів. Ті ж, зважаючи на свіжий ще у пам'яті досвід лютого 1919 р., коли вони залишили свої власні посади в розрахунку на те, що українським «буржуа» вдасться домовитися про допомогу Антанти, не бажали повторювати прикрих помилок. Порозуміння з Денікіним, проти якого розгорталося повстання українських мас, вони вважали гіршим за військову поразку.

С. Петлюра, як завжди, вагався. Він був не проти того, щоб змінити уряд на чолі з Б. Мартосом і сформувати кабінет за участі соціал-демократів і правих українських груп (без есерів). З такими пропозиціями до нього звертався А. Лівицький. З іншого боку, Голова Директорії ввійшов у порозуміння з тодішнім лідером УПСР Д. Одриною, який, у згідно з позицією своєї партії, твердо стояв на тому, що відходити від ідеї формування влади на місцях на основі Трудових рад не просто неможливо, але й шкідливо.

Принцип загального виборчого права (принцип парламентаризму), на думку есерів, був за тогочасних обставин недоцільним, таким, що відверне від керівництва Української революції широкі народні маси.

Така позиція ґрунтувалася на цілком реальних політичних тенденціях. Головний Повстанський Штаб, до якого входили незалежні українські соціал-демократи і есери, як вище зазначалося, взагалі виступав за організацію уряду на радянських засадах.

Не можна було не рахуватися і з настроями, втіленими у листі «військово-революційної ради повстанців Григор'єва й Махна» від 16 липня 1919 р.: «… Ми, повстанці Херсонщини, Катеринославщини та Таврії з революційним совітом во главі стоїмо на ґрунті самостійности України, бо фактично за неї боремося. 2. Принцип народоправства визнаємо. 3. Трудового Конгресу не визнаємо, а визнаємо Всеукраїнський з'їзд рад. 4. Вся влада належить радам робітничих, селянських та козацьких депутатів, вільно обраних. Директорії не визнаємо і стоїмо за негайну ліквідацію її, а замісць неї мусить бути утворена тимчасова головна Рада Республіки із соціалістичних елементів, які стоять на ґрунті радянської влади в незалежній Українській Республіці»1.

У пошуках українськими есерами та українськими соціал-демократами платформи для порозуміння і відновлення спільних акцій на користь Української революції помітне місце належало об'єднаному засіданню Центральних Комітетів УПСР і УСДРП, представників галицьких соціал-демократів (С. Вітик, Сіяк) і міністрів, яке відбулося у Кам'янці 2 липня 1919 р. Досягнуті угоди, зокрема, вимагали: