Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 129

Коли ж особистість з такими, прямо слід сказати, непростими, а то й недосконалими даними, опинилася на чолі великої держави з багатомільйонним народом, це не могло не стати суб'єктивною складовою загального програшного результату всієї боротьби.

Вважаючи Директорію нелегітимним органом, яка здобула на Трудовому конгресі лише подобу народної легітимізації», М. Попович доводить, що «підстави влади Петлюри були блідою подобою цієї блідої подоби демократичної легітимності».

На тлі досить непростих рефлексій, що виникають під враженням сентенцій М. Поповича, доводиться лише подивуватися черговому «винаходу» С. Литвина. Звинувачуючи В. Винниченка у зраді засад УНР доби Центральної Ради, коли він пропонував «систему трудових рад як основу створення республіки трудового народу, що вело до більшовицької платформи», історик твердить, що саме «Петлюра волів дотримуватися засад Трудового конгресу, зберегти наступність ідей Конгресу і легітимності влади, ним започаткованої».

Кожен, хто хоч трошки знайомий з сутністю роботи, документами Трудового Конгресу України, знає, що основними ідеями Конгресу, які дебатувалися й були загалом схвалені, саме й були ідеї трудових рад, республіки трудового народу, а логічно вінчав конструкцію той-таки Трудовий Конгрес. І хто перший відмовився від накресленої лінії, саботував процес виборів трудових рад, які б могли в перспективі бути загрозою безконтрольній владі отаманів, був саме С. Петлюра. С. Литвин просто спритно (хтось може сказати й по-шахрайськи) «пересмикує» сутність проблеми. Те, що конгрес в екстремальних умовах визнав Директорію вищим органом влади а С. Петлюра прийшов на керівні позиції в ній після відставки В. Винниченка, С. Литвин вважає достатньою підставою не лише для висновку про легітимність переходу, передачі влади з одних рук в інші, а й для того, щоб вважати легітимним державницький курс, який С. Петлюра здійснював, неначебто одержавши мандат на це від Трудового Конгресу. Факти ж свідчать, що все було «з точністю до навпаки».

На відміну від професійного історика науковець-філософ значно точніше й відповідальніше ставиться до фактологічної канви подій. «Опинившись після Винниченка на чолі Директорії, Петлюра не мав міцного опертя ні серед політиків, ні серед військових. В ході війни Головний отаман то ішов на компроміси з різними самостійними ватажками — Волохом, Стрюком, Оскілком, Балбочаном, Семесенком, Мордалевичем та іншими, — то боровся з їх заколотами і окремих найбільш непокірних, якщо йому вдавалось, навіть розстрілював. Найрадикальніші елементи критикували Петлюру за нерішучість і вимагали диктатури. Петлюра не наважувався на відкриті переслідування неслухняних старшин і радше діяв приховано, покладаючись на спецслужби, організатором і керівником яких був начальник його особистої охорони і контррозвідки Микола Чеботарів.

Через своїх людей Петлюра намагався тримати під контролем і оперативне керівництво армією. Отаман Юрій Тютюнник пізніше писав: «…Петлюра таємно від мене розпочав вести повстанську політику на Україні… Його посланці, ідучи на Україну, все чинили всупереч директивам Штабу, хоча їх підписував він же. Переважно Петлюра використовував з цією метою людей, чия карно-злочинна діяльність була вже доведена Штабом… Ці людці, потрапивши на Україну, воювали один з одним. Вони влаштовували провокації, і взагалі своєю поведінкою виправдовували дану їм назву «бандити». Навіть з урахуванням того, що писалося це вже під контролем чекістів, слова Тютюнника відображають атмосферу в військовому керівництві». Зроблені М. Поповичем висновки-спостереження сутнісно прямо кореспондуються з відзначеними вище заключеннями В. Савченка про те, що найбільші здобутки С. Петлюра мав у боротьбі з суперниками, у відстоюванні особистої влади, із замахами на неї чи спробами обмежити прерогативи Голови Директорії, який домігся перетворення вищого колективного державного органа на єдиновладдя.