Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 137

Керівники Української революції намагалися переконати (досить багатослівно і якось боязливо) Петроград у тому, що вони його союзники, що їх турбує спокій і лад у краї тією ж мірою, як і столичне начальство. І звернення до правлячих інстанцій продиктоване, передусім, прагненням не випустити вибухонебезпечну ситуацію з-під контролю: «…Ми берем на себе сміливість звернути найсерйознішу увагу Тимчасового Уряду, Ради Роб. та Солд. Деп. і всієї російської демократії на сучасний стан речей і закликаємо піти нам назустріч в розв'язанні нашого тяжкого, відповідального завдання — направлення української стихії по такому шляху, який не тільки не допомагав би усе збільшуючій сварці, а навпаки, допоміг би організації сил всієї Росії. Ми закликаємо як можна уважніше прислухатись до гомону цієї стихії…

До самого останнього часу Укр. Центр. Рада вважала можливим удержуватись від того, щоб ставити які-небудь вимоги урядові, давно вже заявлені цілою низкою постанов з'їздів українського народу».

Водночас у документі містились обережні закиди на адресу всеросійської демократії та державних структур у нехтуванні питаннями, що можуть набути дуже небажаного звучання, породити дестабілізуючі процеси. І лише у цьому контексті керівники українського руху нарешті зважувались сформулювати обережні вимоги-пропозиції:

«Але все зростаюче нерозуміння завдань і мети української демократії російським громадянством, а також ворожнеча його до українського руху, а з другого боку — зростаюче недовір'я української демократії до російського громадянства й збільшуючийся напір на нас з боку цієї демократії, приводить нас до твердого й міцного переконання, що єдиним правильним вирішенням становища буде негайне задоволення вимог, які українська демократія в особі Укр. Центр. Ради подає Тимчасовому урядові й Раді Робітничих та Солдатських Депутатів, і які ми коротенько переказуємо тут:

1) Зважаючи на однодушні вимоги автономії України, встановлені українською демократією, сподіваємось, що Тимчасовий уряд виразить в тім чи іншім акті принципіально доброзичливе відношення до цього гасла…».

Складається враження, що автори документа не лише витримали весь мислимий обсяг дипломатичних канонів, а й надали своїм домаганням якомога делікатнішого вигляду.

«…Отже, ніякого страхіття ми не домагалися, — справедливо зауважував В. Винниченко з приводу змісту записки. — Ми тільки скромно хотіли, щоб Правительство «в тому чи іншому акті висловило принципіально своє прихильне відношення до сього постулату» — автономії України. Тільки принципіально. Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові стільки там треба ждати здійснення цього постулату; не вирішуйте навіть його тепер, не кажіть, що так і буде, заявіть тільки, що ви прихильно ставитесь…».

Поряд з іншими, до цитованого вище документа було внесено і такий пункт: «В інтересах підвищення бойової сили армії та відновлення дисциплши необхідно перевести в життя виділення українців в окремі військові частини, як в тилу, так, по змозі, і на фронті». Очевидно, лідери Центральної Ради більше турбувалися про те, щоб допомогти Тимчасовому уряду здійснювати його військові заміри, аніж про те, щоб створювати збройний, військовий оплот тієї державності, яку вони виборювали.