Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 123

Зі 132 депутатів Всеукраїнські військові ради 60 % були солдатами, за походженням, зрозуміло, теж здебільшого селяни, 40 % — офіцерами. З 26 членів УГВК лише троє належали до нижчого військового рангу.

100 мандатів належали Всеукраїнській раді робітничих депутатів.

81 місце відводилося для територіального представництва в Центральній Раді.

Вищий представницький орган був досить строкатим щодо партійної належності його членів: у різні часи до його складу входили представники 19 політичних партій.

Хоча формально партійне представництво в Раді не перевищувало п’яти мандатів від партії (саме по стільки мандатів урешті-решт отримали УПСФ, УПСР, УСДРП, трудовики), фактично членів партій було незрівнянно більше, оскільки вони проходили до Ради в результаті виборів на різних з’їздах і як представники певних організацій. За партійною належністю формувалися й фракції, що справляли вирішальний вплив на політику українського проводу.

Найчисленнішою була фракція українських есерів. Проте домінуючі позиції в Раді займали українські соціал-демократи, які мали у своєму складі порівняно більше інтелектуальних, досвідчених, політично зрілих і підготовлених до масштабної державницької діяльності працівників.

Поступово зменшувався вплив на політику Ради фракції есерів. Аналізуючи зміни у персональному складі Центральної Ради, Д. Дорошенко звертає увагу на еволюцію якості вищого представницького органу за рахунок національно свідомого українського громадянства. Спочатку це були, передусім, відомі в минулому діячі, зокрема члени ТУПа. “Але вони не грали в Ц. Раді керуючої ролі: перш за все, склад Ц. Ради дуже скоро поповнився зовсім новими людьми, вибраними від ріжних з’їздів, число членів Ц. Ради виросло до кількох сот, і в цій масі потонули Туповці і взагалі старші українські діячі. Та й сам провідник укр. руху, голова Ц. Ради проф. М. Грушевський виразно став на бік соціалістів-революціонерів та членів Селянської Спілки, оточив себе юними співробітниками “лівого” напрямку і від своїх недавніх товаришів з ТУПа відгородився зовсім виразно. Ц. Рада дуже скоро прийняла дуже радикальний соціалістичний напрям”.

Очевидно, відомий історик перебільшує ступінь радикалізму та лівизни Центральної Ради. Остання (звичайно, не на всі сто відсотків) все ж відбивала соціальну структуру українського суспільства, сумарний ступінь політичної активності та дієздатності різних політичних сил, їхні настрої і уподобання. З цього погляду обличчя Ради, спрямування її курсу більш-менш жорстко детермінувалися розстановкою класово-політичних сил й іншими просто бути не могли.

Однак на процес вибору тієї чи іншої політичної лінії суттєво впливали й інші чинники, насамперед, відносини з неукраїнськими партіями. І тут виникало чимало ускладнень, суперечностей, нерідко застосовувалися досить сумнівні прийоми боротьби.