Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 122

Проведений Д. Дорошенком аналіз (якого, на жаль, бракувало іншим дослідженням) дав можливість виявити один із надзвичайно суттєвих стратегічних прорахунків лідерів Центральної Ради — відсутність належної уваги до провінції, політичну самоізоляцію у столиці. “Революційна українська демократія, — зауважував він, — маючи один об’єднуючий центр в Київі, зумівши підійти на початку до ширших мас українського населення й використати зразу перший ентузіазм по вибуху революції, дуже зручно провадила справу захоплення влади в Київі й здійснення української автономії…Опанувавши осередок, Київ, та й то не цілком, провідники Ц. Ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію, яка жила своїм життям і прислухалася все ще до Петербурга й до Москви; не потрафили зорганізувати ні вірного собі адміністративного апарата на місцях, ані використати стихійний порив серед військових мас”.

Зрозуміло, що ефективність керівництва українським рухом з боку Центральної Ради вирішальною мірою залежала від якісного складу самого цього органу, який зазнавав практично перманентних поповнень, трансформацій.

За ініціативою, підтримкою та безпосередньою участю Центральної Ради протягом травня — липня 1917 р. у Києві відбулися всеукраїнські селянський, два військових і робітничий з’їзди. Всі вони заявили про підтримку Ради, її політики, обрали Всеукраїнські ради селянських, військових і робітничих депутатів. Ці Ради в повному складі влилися до Центральної Ради. Увійшов до складу Центральної ради й Український Генеральний військовий комітет, обраний І Всеукраїнським військовим з’їздом. Після поповнення Центральної Ради представниками національних меншин чисельність депутатів досягла 588 (липень 1917 р.). Проте кількість мандатів і надалі збільшувалась. Оскільки не всі вакансії, що визначилися попередніми розрахунками і домовленостями, своєчасно заповнювалися, в історіографії панує різнобій щодо кількісних характеристик Ради в конкретні історичні моменти. Кваліфіковану експертизу цього питання здійснив В. Верстюк.

За точку відліку він цілком обґрунтовано взяв задокументовану цифру — розрахунковий склад Центральної Ради на момент Шостих загальних зборів — 5–9 серпня 1917 р. Загальна кількість мандатів дорівнювала 798. Найбільше їх належало Всеукраїнській Раді селянських депутатів — 212. Проте на з’їзді були обрані лише 134 депутати. Решта мала дообиратися на місцях. Та значна кількість мандатів Радою селянських депутатів так і не була використана. З великим ступенем вірогідності можна гадати, що серед селян досить високою, можливо, навіть переважаючою, була питома вага бідняцького елементу.