Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 143

Звичайно, полковник міг залягти там, де хотів, однак командував тут не він, а старший лейтенант Туликов, і полковникові довелося підкоритися.

Попереду почувся шум, голосно вигукнули якусь команду німецькою, пролунала автоматна черга, строчили із шмайсера, сухо й коротко, і раптом усе затихло.

Затріщали кущі, хтось проламувався просто до них, полковник почав підводитися до кидка, та солдати, що лежали попереду, випередили його. Вони кинулися з двох боків на людину, що, важко дихаючи, бігла до галявини. Німець упав обличчям у мокре пріле листя, і один із солдатів сів йому иа спину, викрутивши руки.

– Здаюсь! – вигукнув німець, точніше, не вигукнув, прохрипів. – Капут, здаюсь…

Але не всі хотіли наслідувати його приклад – знову ліс розколола суха автоматна черга шмайсера, у відповідь застрочили з ПШШ, і відразу знову все стихло.

Карий повернув полоненого обличчям догори, увімкнув ліхтарик. Лежить, заплющивши очі чи то від різкого світла, чи то від переляку, зовсім ще зелений юнак. Нарешті закліпав очима й повторив:

– Капут…

– Тобі – капут! – не без задоволення ствердив солдат, який взяв гітлерівця. – Точно.

– Відставити! – суворо зауважив полковник. – Знаєте, як поводитися з полоненими?

– Слухаюсь, товаришу полковнику! – підтягнувся. – Але ж сам фріц каже…

– Підведіть його.

Німець йиявився невисоким і миршавим.

– Хто ти? – запитав полковник німецькою.

– Бортрадист Курт Мюллер, – виструнчився, наскільки дозволяли скримцьовані позаду руки.

– Хто твій командир?

– Гауптман Петер Шульц.

Карий хотів запитати, з яким завданням летіли й що трапилося з літаком, та розсунулися кущі й з'явився старший лейтенант Туликов. Доповів:

– Затримали п'ятьох. Одного вбито.

– Командир живий? – Здається.

– Давайте сюди.

– Тут поруч, – вказав рукото Туликов. Полковник ступив туди, та нараз зупинився і обернувся до бортрадиста.

– Ваше завдання? – запитав.

– Не знаю.

– Хто був у літаку, крім екіпажу? Десант?

– Я нічого не знаю. Я – простий солдат, і мені нічого не кажуть…

– Після посадки літака виходили в ефір?

– Так.

– Що передав?

– Завдання виконане.

– Яке завдання?

– Це знає лише командир.

– Кого висадили?

– Не знаю.

– Скільки їх було?

– Двоє.

– Їхнє завдання?

– Нам нічого не казали.

Він мав рацію: звичайно, бортрадист нічого не міг знати про операцію. Карий розсунув плечем кущі, протиснувся крізь них до невеличкої галявини, де попід деревами тирлувалися полонені.

– Хто командир? – запитав. Темна постать відділилася від інших.

– Ваше прізвище та звання?

– Гауптман Петер Шульц.

Усе сходилося, і бортрадист сказав правду.

– Ви висадили диверсантів, – мовив полковник так, наче знав усі плани гітлерівців, – кого і з якою метою?

– У наше завдання входило тільки висадити їх, – одповів гауптман. – Більше ніхто й нічого не знає.

– Хто вони: німці чи росіяни?

– Я давав присягу… – почав гауптман не дуже рішуче. – І полонений не мусить…

– Ви приземлилися на чужій території із шпигунсько-диверсійною метою, – жорстко обірвав його Карий. – А за законами військового часу з шпигунами…