Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 139
Ростистав Феодосьевич Самбук
– Невже вас збивали? – в словах Курта прозвучало щире здивування. – Вас?
Обер-лейтенант нічого не відповів, тільки засопів сердито й плечем розсунув кущі. Він-то знав, що через день-два або навіть раніше від юнацької бадьорості та оптимізму Курта не лишиться й сліду, розрюмсається, скавучатиме, скиглитиме – ну й біс з ним та всіма іншими, зрештою, він побачить, як складатимуться обставини, – звичайно, разом пробиватися краще, але в разі чого можна відокремитися, йому своя шкура дорожча, – та й заради чого мусить підставляти голову хоча б через цього сопливого нестелепу?
Гауптман, як і напочатку, йшов попереду, час від часу звіряючись з компасом. Думав: добре, минула вже майже година, вони відійшли від пошкодженого «Арадо» кілометрів на чотири, а далі, наскільки він пам'ятає, починаються мочарі й рідкі болота. Вони мусять пройти трохи мочарами, аби не лишити слідів, звичайно, про всяк випадок, бо навряд чи в росіян тут є собаки. За нинішніми поняттями – глибокий тил, і для чого тут тримати пошукові групи з собаками?
Вони дійшли до досить широкого, але мілкого струмка, і гауптман зупинився. Наказав:
– Кілометр пройдемо за течією.
Сам перший ступив у воду, за ним потягнулися інші. Штурман, який ішов другим, гаряче дихнув пілотові в потилицю й запитав:
– Для чого це, Петере? Хто нас переслідуватиме? Вони вже два роки літали разом, товаришували й цілком довіряли один одному.
– Мусимо застрахуватися, – одповів гауптман.
– І ти серйозно гадаєш, що нам удасться вийти?
– Шансів мало.
– Чи варто тоді мучитись?
– Вважаєш?..
– Мабуть, це було б для нас найкращим виходом. Я сам радив тобі йти лісом, далі від шосе. Зопалу радив, а тепер подумав і вирішив: треба вийти на шосе й здатися першій-ліпшій військовій частині.
– Ні.
– Чому?
– Ми офіцери, Арвіде. Й мусимо дотримуватися присяги.
– Фюрерові?
– Тихше, – застеріг гауптман.
Штурман озирнувся. За ним брів у воді радист Курт Мюллер, хлюпав чобітьми й, звичайно, нічого не міг почути. Стиснув плече пілота й сказав:
– Певно, всі думають так само. Крім Вульфа.
– І Мюллера.
– Той ще дитина й сам не знає, що йому треба. – Помовчав трохи й додав: – Образливо: самі мучимося і літак угробили заради якихось диверсантів.
– Бачив, як з ними носилися?
– Операцію забезпечував сам Скорцені, Мені сказав Кранке, що того гуся на мотоциклі начебто знає сам фюрер.
– Збрехав.
– І я так гадаю. То що вирішимо?
– Дочекаємось ранку, тоді поговоримо.
– Аби не було пізно: наскочимо на засідку – скосять усіх.
– Можуть скосити, – тяжко зітхнув гауптман. Він перетнув ручай, вийшов на берег і наказав: – Відпочинок п'ять хвилин. – Скинув взуття й викрутив мокрі шкарпетки. Чекати, поки висохнуть, не мали права – взулися й пішли далі слідом за гауптманом. Йшли, і мокрий грунт вгрузав під ногами.
Мотор прогрівся і гурчав заспокійливо. Вузький промінь фари освітлював вибоїсту нерівну дорогу, Іполитову хотілося витиснути газ до кінця, навіть спробував на порівняно рівній ділянці їхати трохи швидше, але вчасно не помітив чергового вибою, і мотоцикл кинуло так, що ледь не вилетів із сідла.