Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 134

Валбіцин думав, що вдома є ще півпляшки коньяку, і не простого, а французького, котру він поцупив учора в котеджі Іполитова. Випити коньяк, закурити, посидіти, відчуваючи приємність від поступового сп'яніння, і заснути, щоб не бачити, не чути нічого принаймні до ранку.

Кранке непомітно переступав з ноги на ногу: вдома на широкому, конфіскованому в якогось місцевого багатія ліжку на нього чекала розкішна дівчина, справді вродлива, і він був з нею всього один раз – не встигла набриднути. Правда, нікуди вона не втече, все одно чекатиме хоч до ранку, та нетерплячка пойняла його, й Кранке пошепки, самими губами лаявся.

Краусс думав про те, що, незважаючи на пізній час, подзвонить зараз до Берліна давньому своєму приятелеві, одному з помічників Кальтенбруннера, – той знає, коли і що доповідати шефові, і завтра обергрупенфюрер буде докладно поінформований – знайомий мусить показати кого, Краусса, роль у найвигіднішому світлі. Нарешті командир літака підійшов до Краусса, – Час, штурмбанфюрере, – мовив коротко. Усі з полегшенням почали прощатися. Іполитов пропустив уперед Сулову, піднявшись по трапу, затримався на мить, помахав рукою і зник всередині. Командир зачинив люк літака, заревіли мотори, і «Арадо» почав вирулювати на злітну смугу.

Краусс повернувся і пішов до «опель-адмірала», що сиротливо притулився неподалік. Вони з Кранке сіли в машину, не попрощавшись з Валбіциним, який поплентався До «кадета», що стояв значно далі. Але Валбіцин не образився – приємна перспектива усамітнитися з пляшкою коньяку згладжувала все, навіть відверте нахабство есесівських офіцерів.

Літак набрав висоту й ліг на курс, мотори ревіли заспокійливо, Іполитов примостився в кріслі поруч Сулової, хотів розслабитися, та нервове напруження не спадало, відбував навіть, як тремтять кінчики пальців. Нарешті трохи заспокоївся, вільно простягнув ноги й заплющив очі, в літаку пахло тим же гіркуватим мастилом, до нього примішувався ще якийсь запах.

Іполитов не міг зрозуміти, чим пахне, це дратувало його, Вів поворушився в кріслі й нарешті збагнув, що пахне парфумами. Повернувся до Сулової,

– Для чого напарфумилася? – запитав сердито.

– Е-е… – махнула рукою. – Трохи на прощання. Через годину видихнуться.

– Справді, видихнуться, – погодився Іполитов і трохи заспокоївся. – Ти там теє… більше мовчи. Мовчи й слухай, в разі чого – я сам розмовлятиму. Якщо вже запитають, відповідай коротко – так чи ні, згідно з документами ти моя секретарка, твоя справа маленька. Зрозуміла?

– Багато на себе береш, – засміялася Сулова. – Я викручусь і там, де ти буль-буль…

– Я тобі дам буль-буль… – насварився на неї пальцем Іполитов і ображено замовк.

Минуло близько години. В салон вийшов бортрадист, повідомив, що підлітають до лінії фронту, а до місця посадки лишилося всього півгодини льоту.

Іполитов поворушився в кріслі, скосував погляд на Сулову. Даремно все ж він нагримав на неї: сидить спокійно хоч би що, наче чекає їх легка прогулянка по визначних місцях Москви й Підмосков'я. Певно, на неї можна покла стися: знає, на що йде й що з ними станеться в разі провалу.