Читать «Мільйон і один день канікул» онлайн - страница 19
Євген Серафимович Велтистов
— І я не боюся… А в усьому винен Карен…
— Ось не кажи так! І я, і ти, і він — усі ми винні, адже ми товариші…
…— Чого ти найбільше хотіла б, Алько?
— Я? Не знаю… Ні, знаю! Я беру ножиці і йду назустріч чорній дірі… Розумієш, Алько?
— Розумію тебе… Тільки йди обережно. Намагайся підійти до мертвої зірки якомога ближче. Карлик не повинен відчути леза ножиць!..
— Ось я підступаю, затамувавши подих… Я знаю: карлик висить на невидимій нитці… Раз — і перерізана! Ура!.. Зла зірка летить у нескінченність! А ми — вільні! І разом з мамою летимо до ближньої галактики…
— До нашої галактики? Яку відкрив батько?
— До нашої, Фроловської…
…— Карене, я гадаю, треба сказати правду. Інакше — нечесно!
— Я згоден з тобою, Карене. Ходімо до капітана!
До каюти вбігли два однакових штурмани. Вигляд у них був такий заклопотаний і сердитий, що всі мимохіть притихли, і в тиші повисло грізне запитання:
— Хто?
— Я!
Два однакових Карени завмерли перед вихователями. Але відразу ж один із них заступив двійника:
— Він ні при чому. Кулю взяв я.
— Я причому, — заперечив другий п’ятикласник. — Ідея була моя.
Хлопчаки стояли біля вихователів. А коли один із шмурманів заговорив, то учням здалося, що їх одділила від учителів дистанція в кілька віків.
Справді, з якого часу взялися вони, щоб отак просто, мимохідь привласнити собі найцінніше на кораблі? Нехай на п’ять хвилин, на півгодини — все одно!.. У давнину за такі вчинки винуватого прирікали на самостійність. А як бути тепер, коли корабель опинився в незнайомій частині Всесвіту, перед самісінькою чорною дірою? Подумали вони про те, як “Вікторія” повернеться на рідну планету?
Бувають у житті такі важливі хвилини, коли людина несподівано дорослішає. Хоч як важко було п’ятикласникам чути звинувачення, ніхто з них не відвів погляду вбік. Уперше відчули вони відповідальність за пасажирів, за корабель, за батьків, зрозуміли, що значить бути справжніми землянами.
— Ми знайдемо Кулю! — промовив Карен-старший.
— Не гайте часу, — відповів скуйовджений Пап. — Ми обнишпорили геть увесь корабель!
— Я маю поговорити з капітаном, — заявив Карен.
Мишук Передостанній вигравав у свого суперника партію в шахи. Він був певен, що залишиться власником Тутика, тож йому було приємно вигравати у самого себе.
— Де ви навчилися, ваша перед… передостанність, так гарно грати в шахи? — благодушно спитав справжній Мишук.
Мишук передпередостанній розповів, що шахи з давніх-давен було заборонено в його королівстві, їх вважали за гру, що підбурювала підлеглих, бо на дошці йшло полювання на короля. Одначе саме він, Мишук, зробив вирішальний крок — скасував застарілий указ.
Після того на Тутику відбувся чемпіонат світу з шахів. Король був там за почесного гостя.
— Здається, на вашу честь встановили жартівливий приз для найнещасливішого гравця? — сказав, хитро всміхаючись, справжній Мишук і зробив підступний хід.
— А ви звідки знаєте? — стрепенувся двійник і замислився.
Мишук передостанній з цікавістю спостерігав за двійником. Що за самовпевнена людина перед ним! Невже він серйозно вважає себе за короля? Він, справжній Мишук, усе розуміє так, як воно є насправді. Очевидно, космос дуже оздоровлює…