Читать «Мільйон і один день канікул» онлайн - страница 15

В ту саму мить штурман побачив море й старовинні галери. Галери пливли по хвилях, змахуючи дерев’яними веслами, а якийсь чоловік, стоячи на палубі, вдивлявся у нічне небо, визначаючи шлях по зірках.

Король здивовано вигукнув:

— Тутик! Мій Тутик!

Він упізнав пальми й хатини, полум’я вогнищ, і танці під дріб барабана. Первісно-прекрасний, знайомий із дідівських пісень стародавній Тутик, коли там ще поважали королівську владу, несподівано опинився поряд, за кілька кроків — тільки руку простягни! І король простяг руку, ступив крок і пересвідчився, що чудес у космосі не буває: острів щез.

— Що це було, Платоне Овсійовичу? — спитак Пап.

— Карлик, — кинув на ходу капітан, — його витівка. Тепер я знаю напевно: чорна діра зовсім поряд.

— Чорна діра? — пробурмотів король. — Звідки вона взялася на нашому шляху, капітане?

Капітан здивовано глянув на дивного пасажира: невже він знає про властивості незвичайного астрономічного тіла?

— А ми часом не летимо в пекло? — спитав король.

— Зараз з’ясуємо.

— Але, сподіваюся, зустріч з “Альфою” не відміняється?

— Капітан “Альфи” поки що не повідомив свого рішення.

— Я мушу пояснити! — схвильовано мовив король.

І він розповів про все, що сталося з Кулею Шляху.

— Хто знав, що все так по-дурному закінчиться. — Король розвів руками.

Вислухавши його розповідь, капітан запитально глянув на штурмана. Той спалахнув, промимрив: “Зараз з’ясую…” — І кинувся геть із залу.

— Піду складати речі, — заквапився Мишук. — Сповістіть, будь ласка, що вирішить “Альфа”. Для мене це зараз важливіше за Тутик.

На дверях королівської каюти не було звичної таблички: “ЙогоВеличність…”

Король розгнівався. Рвучко розчинив двері.

Посеред каюти в м’якому кріслі лежали його вуса.

Король обмацав обличчя: вуса були на місці. А чиї ж тоді вуса в кріслі?

— До-озвольте! — гнівно озвався король. — Хто ви такий і що робите в моїй каюті?

Вуса зметнулися над кріслом, і король побачив свого двійника. Замість відповіді двійник простяг свою табличку, яку він, очевидно, зняв із дверей і встиг швидко підробити.

“Його Величність Король Мишук Передпередостанній” — оповіщав напис. Далі була та сама адреса в Тихому океані.

Його передостанність розгубився.

— Але ж це я король Тутика, — сказав він, уп’явшись поглядом у табличку.

— І я король Тутика, — вторував його голосом двійник.

— Передостанній, — уточнив король, звично підпушуючи вуса.

— А я — передпередостанній, — двійник точно повторив жест.

Той жест дуже збентежив його передостанність. Він уважно оглянув суперника: мундир, ордени, єдині в світі вуса — жодного сумніву в тому, що випадковий незнайомий може претендувати на Тутик; зовнішність короля добре знайома всім мешканцям острова.

— Де стоїть ваш палац? — спитав справдешній король.

— На найвищому горбі, — поквапно одказав лжекороль. — Парадним входом — на гавань, чорним — на хижки.