Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 137

Як зазначалося вище, в організаційну будову війська було покладено полковий принцип. Полки, в свою чергу, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою вже не тільки військово-адміністративні, а й тактичні одиниці, виступаючи в окремих бойових порядках або об’єднуючись під час походів у самостійні відділи, групи й корпуси. Подібно до полків, сотні й курені не мали сталої чисельності, нараховуючи, згідно з даними Зборівського реєстру відповідно, від 100 до 300 й від 10 до 40 чол. Кількість сотень у полку коливалася від 10 до 22. Нижчою неподільною одиницею війська був курінь — вояцька корпорація, що зазвичай об’єднувала козаків однієї місцевості. Характерною особливістю куренів було те, що вони водночас виступали і як господарські осередки військової частини: при них існував власний обоз, спільний казан, похідний реманент, іноді грошова «складка» або й певний дрібний промисел.

Внутрішня диференціація козацтва й поступовий відхід від принципу особистої служби у війську спричинилися до появи ще одного специфічного явища, поширеного, зокрема, в Лівобережній Гетьманщині, — виборного козацтва. Перші відомості про існування виборного товариства сягають кінця 1680-х — початку 1690-х рр., стосуючись рейдів і походів на нижньодніпровські фортеці. Забезпечення виборних козаків покладалося на середньозаможне й незаможне козацтво, котрі мали утримувати в належному стані господарство виборного під час воєнних виправ, а також допомагати («вспомагати») йому у придбанні спорядження, фуражу й провіанту. Гетьманське правління планувало закріпити існування цього інституту, уклавши новий реєстр війська. Проект такої реформи часів Івана Мазепи передбачав зміну структури й чисельності козацького війська, яка мала супроводжуватися його скороченням і укладенням нового реєстру, місце в якому належало б виключно виборним козакам, здатним регулярно виходити в походи з власними кіньми, озброєнням і харчами, тоді як решта незаможних виконувала б роль підпомічників, допомагаючи реєстровцям у господарстві чи, в крайньому випадку, виконуючи допоміжну службу або функції резерву. «Перебір» реєстру був проведений у деяких полках Гетьманщини вже на початку XVIII ст. Утім, справу його завершення в післямазепинський період взяла на себе російська влада, котра була зацікавлена у використанні козацтва у війнах імперії. 1735 р. було проведено так звану реформу, сутність якої полягала в чіткому поділі загалу козацтва на дві категорії — виборних і підпомічників згідно з диференціацією, що давно існувала. Обидві вони дістали регламентацію своїх прав та обов’язків у першу чергу відносно військової служби. З цією метою було проведено масштабну ревізію майнового становища всього козацького стану й утворено 20-тисячний корпус виборних козаків, що, власне, і зберігали за собою традиційні привілеї та обов’язок несення військової повинності. Решта — підпомічники — мали постачати виборних провіантом, фуражем, кіньми, одягом, боєприпасами і т. ін., при цьому вони могли використовуватися й для допоміжної служби — несення караулів, форпостної та лінійної служби, що не передбачала безпосередньої участі в бойових діях; з найбільш забезпечених у матеріальному відношенні підпомічників у подальшому поповнювався корпус виборних козаків. Спеціальна видана Генеральною військовою канцелярією форма визначала внутрішню градацію обох категорій козаків і перелік необхідного спорядження, що його мусив мати кожен виборний.