Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 136

Козацьке ополчення

В основі військово-політичної системи гетьманату лежала збройна організація його чільного стану — козацтва. У процесі складання устроєвої моделі Гетьманщини організаційні засади козацького війська було поширено на найважливіші сфери державного життя — територіальний устрій, адміністрацію всіх рівнів, судочинство тощо. Внаслідок такої своєрідної екстраполяції реєстрове військо зробилося державою й, навпаки, держава набула рис, що властиві війську (адміністративний поділ, котрий фактично дублював військовий, номенклатура урядників тощо).

З суто військової точки зору військо являло собою типове станове ополчення. Обов’язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до офіційного реєстру, а пізніше, коли пописи війська вже не практикувалися, кожного, хто володів «військовим» (себто козацьким) ґрунтом. В обмін на такий «податок кров’ю» козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно утримуючи в своїх руках контроль над політичним та адміністративним життям країни. Ополчення формувалося за територіальним принципом, що було традиційною рисою практично всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, спорядженням і харчами.

Організаційну впорядкованість військо зберігало тільки під час воєнних дій і періодично розпускалося по домівках, аби дати можливість козакам підтримувати в належному стані своє господарство, що було єдиним джерелом їхнього існування. Держава мала мінімум зобов’язань щодо його матеріального забезпечення, дбаючи лише про використання війська й кадрову політику в ньому. Решта залежала від того, наскільки соціально активним та економічно благополучним виявиться сам козацький стан.

Організаційно військо поділялося на окремі полки — вищі адміністративно-територіальні та військові одиниці. Крім цього, значна частина полків могла мати екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а повстанських загонів і покозачених. Їхню основу становили не реєстрові козаки, а випищики чи добровольці-«охотники». До таких формувань належить група Подільських полків — Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін., а також Полісько-Сіверських — Мозирський, Брагинський та Овруцький.

Загальна чисельність козацького війська в 40 або 60 тис., встановлена відповідно Зборівською угодою 1649 р. та Березневими статтями 1654 р., була умовною й не завжди відповідала кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд. Під час війни чисельність козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур, пахолків та обозової челяді, яких приводила з собою принаймні третина реєстровців. Після остаточного закріплення Лівобережжя в московській протекції кількість козаків у 10 реєстрових полках обмежувалася Глухівськими статтями 1669 р. до 30 тис. Наступні Конотопські статті 1672 р. зменшували її до 20 тис., а Коломацькі 1687 р. знов відновлювали до 30.