Читать «Останній рейс «Сінтоку-мару»» онлайн - страница 5
Леонід Михайлович Тендюк
З боків на ній видніла знайома панорама: конус Фудзі, покруч дерев по скелястих уступах, крихітні пелюстки вітрил на тлі голубого моря.
Кришку, теж розузорену перламутром і покриту лаком, прикрашали три мавпочки, які затуляли вуха, рот і очі. Напис — стовпець ієрогліфів, виведений поряд, проголошував так звану мудрість кікадзару, івадзару й мідзару: нічого поганого не слухай про злу мавпу, нічого про неї лихого не говори, ба навіть не дивися!
У таких ларцях японці зберігали талісмани! Ха! Яка сентиментальність! Полковник давно втратив віру в символи, крім, звичайно, віри в силу меча й золота.
«Кен долає ворога. Але там, де безсилий навіть меч, золото все ж бере гору. Бо з грішми не можна загинути і в пеклі, а без них людина — мов човен без вітрил», — думав Сімура.
Проте не дріб'язком, не жалюгідними сен чи навіть рьо наповнив свій ларець заповзятливий хоккайдець. У скриньці лежав справжній скарб: золоті обручки, годинники, перли, інші коштовності — всі ті речі, які Сімура правдою й неправдою придбав, а точніше — награбував в окупованій Маньчжурії й Кореї.
Він, не питаючи, брав усе, що йому подобалося й мало цінність.
— Ха! — як завжди, вигукував насмішкувате й водночас войовниче. — Полоненим китайцям і корейцям коштовності більше не знадобляться — багатьох із них чекають експериментальні лабораторії загону «731». На крайній випадок — катакомби острова Сюмусю.
І от полковник сам опинився на далекому архіпелазі Чисімо-ретто.
Після лагідних південних широт, напоєних пахощами субтропічних дерев і квітів, це була справжня північ: ночі холодні, океан непривітний, а в щілинах гір сніг.
Служба службою, проте якби не ці награбовані скарби, було б зовсім кепсько.
Схопивши чемодан, в якому лежала заповітна скринька, Сімура хитливим трапом зійшов на берег.
І тут трапилося те, що додало йому чимало радості.
— Здрастуйте, сенсей! — уклінно схилився перед ним якийсь незнайомий солдат.
— Мукудорі! — не повірив своїм очам полковник.
— Так, Сімуро-сан, це я, — посміхаючись, озвався солдат.
Полковник домовився з вахтовим офіцером самохідної баржі, на якій служив Мукудорі, і той його відпустив до вечора.
Кімнату Сімурі відвели в будинку, розміщеному біля підніжжя скелястого пригірка, неподалік від води.
На протилежному боці протоки лежав великий острів Парамусіро то із затишною бухтою, на березі якої була військово-морська база Касівабара.
Виселок. Пірси. Пришвартовані військові кораблі, переважно сторожовики й торпедні катери.
Праворуч, через протоку, підвівшись із синяви моря, височіла гора — вулкан.
Сімура впізнав її відразу: фотографії часто друкувалися в газетах і журналах.
Кілька років тому, після тривалого мовчання, вулкан прокинувся. Виверження було таке сильне, що од вибуху на підводному схилі виріс новий острівець — Такетомі, названий на честь моряка, який його вперше угледів.
Дядько й племінник усенький день провели разом. Згадували рідні місця, полковник розповідав про далеку Маньчжурію. Навіть випили пляшку саке.