Читать «Останній рейс «Сінтоку-мару»» онлайн - страница 2
Леонід Михайлович Тендюк
Для Мукудорі таке дозвілля було недосяжне. Він міг хіба що посидіти та помріяти в самотині.
Скеля ця притягувала його, немов магніт…
Неподалік від берега маячили надводні кекури, в сідловині яких, сховані від стороннього ока, було споруджено аванпости — вогневі точки великокаліберних кулеметів.
«Недремна, грізна сторожа. Справжні тобі томамо, — подумки відзначив солдат. — Але чи врятує вона від розплати?»
Думка про те. що колись за все доведеться відповідати, останнім часом навідувалася до нього частіше стала невідчепною.
Вкриті бурими водоростями рифи загороджували підступи з моря.
Довгасте гадюччя морської капусти, намотуючись на гвинт, перепиняло шлях навіть дрібним човном. Правда, біля низького західного берега протока була судноплавна, а придонний грунт — розсип почорнілого піску — непогано тримав якорі.
Мукудорі невидючими очима споглядав океан. Душу гнітило щось невиразно тривожне. Час був такий…
Десь на заході гриміли бої. Війна забирала в могилу тисячі й тисячі людей. Тут, на островах, поки що тихо. Якщо, звичайно, спокоєм можна назвати короткочасні штурми загублених серед океану суходолів і торпедні атаки японськими підводними човнами радянських вантажно-транспортних суден. Атаки спідтишка, щоб не виказати себе — Японія ж зберігала нейтралітет.
Острів, на якому служив Мукудорі, здавався йому спочатку неприступною фортецею. Проте «фортеця», як і спокій, виявились примарними: рано чи пізно чужу домівку треба залишати.
Ця земля споконвіку належала Росії. Острів відкрили русявобороді землепрохідці, нарікши йменням, в якому вчувається посвист вітру й шум океанського прибою: Шумшу.
Та прийшли вони, сини Ніппон, воїни імператорської армії, — і все зробили на свій лад. Набудували казарм, військових об'єктів, а тубільців, айну, яких було більше, ніж птахів, переселили на інші острови.
Шумшу став зватися Сюмусю, з військово-морською базою Катаока, розміщеною в південно-східній частині суходолу.
Одного разу з Карафуто, де знаходився штаб військового з'єднання, завітала інспекція.
Високі армійські чини — полковники й генерали — оглянули бійниці, підземні ходи, траншеї.
Нічого не скажеш — зроблено надійно!
У міжгір'ї, петляючи болотами, зміїлася недавно прокладена бруківка. Під сопками, замасковані заростями вільхи й моху, стояли танки з синіми драконами на бортах. З-під скель, як і ті, намальовані на броні дракони, ошкірювали пащу триголові залізобетонні доти.
Кулеметні гнізда, майданчики для зеніток, інші вогневі позиції. Буде наказ — і поллється свинцева злива. Нищівний смерч спопелить усе живе. Ну, а якщо не допоможе свинець і сталь, воїни гарнізону не повинні шкодувати життя, як не шкодують його камікадзе.
— Смерть за імператора — це прекрасно! — мовив кістлявий, схожий на мерця, генерал, роблячи обхід вишикуваних під знаменом — біле полотнище з червоним сонцем посередині — солдатів.
З легкої руки того генерала за далеким суходолом закріпилася назва: Острів Смерті.