Читать «Оповідання й новели 1921 — 1923» онлайн - страница 99

Але от приїздить із волости Валентина. До Іванова: — Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись. Іванов: — Кажи тут. Валентина мнеться. Звичайно, Андрій схоплюється й кричить несамовито: — Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн. Я все мушу знати. Це свинство. (…Андрій безпартійний). Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, інакше він не може орієнтуватися. Підхоплюється Же: — Як це орієнтуватися? Ану? Вмішується й Мура. — Ан-дре! Же: — Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються. — Що? Крик! Крик! Крик!

…А увечері на чорній дошці стоїть: «Тов. Же за буйство».

… А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою. — Мама їх розбере.

…І знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-комбідки.

…Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну. Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жваві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діагнози ставить Іванов. Хороби партії — коники вечорів. У комуні розв’язують питання, а потім у повіті проводять кампанії. В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради: — А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу — цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать. Мура становиться в позу артиста: — О Ціцероне. Твоїми устами тільки мед пити. Буркотить Варвара: — Ну, дзиґо, хоч на хвилинку замовкни. Тоді Мура до Андрія: — О мій Андріє! Який пасаж! І хилить свою пухку голівку на обідране плече поетове.

…В манастирі знову дзвонять: — Бов! Бов!

VII

Ну-с. І живе, значить, комуна біля манастиря, а в манастирі: — Бов! Бов! Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого.

…Пройшла буйна, арештантська весна — арештантська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність. Прийшла старість — болото. В тихих затишках міського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галантерійного життя.

…Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем. Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами.

…А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце. Коли обиватель проходить біля комуни й чує відтіля бадьорий сміх, він на момент зупиняється, єхидно усміхається й раптом зникає в темнім заулку. А в комуні чути: — Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива! Саме тоді Іванов прийшов додому надто пізно і зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки. Підійшла Валентина: — Що з тобою? Підлетіла й Же: — Товаришу капітане, що це ви так довгенько? Іванов мовчав, потім повернув лице. І почула комуна загробний голос: — Друзі мої… винний… їй-богу, винний… Погода проклята… осінь проклята… Же закричала: — Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан! Біжить комуна: — Що там таке? А вийшло, бачите, так (Іванов сам розповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в «Комуністі» оголосили кампанію боротьби «з п’янством». Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав… а тут, як нарочито, дощ дрібний… та нудний.