Читать «Оповідання й новели 1921 — 1923» онлайн - страница 98

…А потім сідають пити чай.

…Манастирський годинник. — Бов! Бов! Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи. Ой буде горобина ніч! Буде!

…Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію «громовиця».

…Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях. Же: — Іване! Подивись — гроза. — Не мішай, Же. Мура надхненно: — Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б молонню послала сюди.

…А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі. Же язвить: — Товаришу Йосипе. Відкіля це: «гонителі земства й анібали лібералізму»? Гордієнко спокійно відповідає: — Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги «за 12 лет» Вл. Ільїна (Н. Леніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157. Іще говорить спокійно: — Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель і Ернст Max» — є розділ теж із книги Леніна «Матеріялізм і емпіріокритицизм», Держ. видав. 1920 p. Або, скажімо, передмова до третього видання «Анти-Дюрінг» написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження. Кімната не витримала — регіт. Гордієнко спокійно п’є чай.

…Гроза йде.

VI

Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих. — М. X.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов — начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки червоноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.

…Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіду всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій декламував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала: — Нещасний прикажчику… Геть комбурів! А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирі дзвонили до Вечірні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому. Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою він розмахує в такт: — Ать! Тва! Ать! Тва! Іноді Же каже: — А може, пісень не треба? Комуна в регіт: — Браво! Же соромиться обивателів. Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.