Читать «Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 68

Жінка зітхнула полегшено, навіть усміхнулася.

— Пусте, — відповіла впевнено. — Яків цього не зробить. А я думала — по п'янці…

— Добре, що ви так вірите чоловікові, але ж тим тяжче буває розчарування…

— Пусте… Я знаю: Яків нездатний на злочин.

На викладеній цеглою доріжці за вікнами почулися кроки. Козюренко попередив хазяйку:

— Без нашого дозволу…

Та кивнула. Роман Панасович подав знак, і Владов зустрів господаря в коридорі. Пропустив його поперед себе до кімнати, а сам став у дверях.

Семенишин озирнувся на нього вражено, перевів погляд на дружину й Козюренка. Його вкрите дрібними зморшками обличчя, яке було справді схоже на печене яблуко, розтяглося в усмішці.

— Здрастуйте, — мовив розгублено. — Хто ви такі? Бо так нібито не знаю…

— З міліції ми, — перебив Козюренко суворо. — До вас, Якове Григоровичу! Не чекали?

— А чого б я мав чекати? — Семенишин спокійно пройшов до стола, сів, поклавши на нього руки. — Ну, коли до нас у справі, то кажіть, чого прийшли…

— Та в мовчанку грати не будемо! — В тоні Козюренка зазвучали різкі нотки. — Ви зустрічалися в Желехові з Василем Корнійовичем Прусем?

— Їздив до нього.

— Коли?

— У неділю поїхав, так? — обернувся до дружини.

— Відповідайте тільки мені! — Козюренко присунувся до стола. Тепер вони сиділи один навпроти одного, і Роман Панасович дивився просто в очі Семенишину, наче хотів прочитати його думки.

— У неділю, сімнадцятого?

— Атож. Приїхав до Желехова пізно вночі й зупинився в готелі.

— Чому не пішли до Пруся?

— А де б дізнався про його адресу? Якби знав, пішов би до Василя — у готелі ж треба карбованця платити…

— Але ж уранці ви розшукали Пруся?

— Так я ж знаю, де він працює. Уранці пішов у заготконтору і там дочекався його, так?

— Просили в нього грошей?

— На машину в нас черга підходить, мусив…

— І Прусь вам дав?

Семенишин скосив очі на дружину. Відповів невпевнено:

— Та ні… Обіцяв позичити п'ятсот карбованців.

— Коли ви пішли від нього?

— Ну, пообідали у чайній, так? Випили, і він на роботу пішов. А я ще трохи посидів на лавці, до поїзда у мене часу багато було, — і на вокзал.

— Коли виїхали з Желехова?

— О пів на десяту вечора.

— Чим можете довести?

— Як чим? Десь квиток у мене… — Він занепокоєно почав нишпорити по кишенях і не знаходив. Нарешті полегшено зітхнув — поклав на стіл залізничний квиток. Роман Панасович подивився на світло — так, квиток був проданий вісімнадцятого травня на вечірній поїзд.

— Отже, ви їхали поїздом Львів — Ковель, який прибуває до вашого міста о пів на сьому ранку. Хто може засвідчити, що. ви приїхали саме цим поїздом?

Семенишин знизав плечима.

— А я знаю?

— Чому не прийшли просто додому?

— А де ж я був? — Знову тривожно зиркнув на дружину. — І чому це ви мене допитуєте? — нараз підвищив голос. — Яке маєте право?

— Ми ще вас фактично не допитуємо, громадянине Семенишин, — перебив Козюренко;— Ми ведемо попереднє слідство, і у ваших інтересах казати нам чистісіньку правду. Дружина побачила вас дев'ятнадцятого травня тільки після роботи. Де ви були весь день?

— Спав. На сіні у сараї спав. Компанія в поїзді підібралась, гарні хлопці, так? Ну, півлітра випили, а потім ще і в карти гуляли. Мало не до Ковеля. Вони раніше зійшли. Був я випивши трохи, так? А з жінкою в нас… — Він не доказав і зиркнув на дружину.