Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 98

' ("

Веснянка дивилась на неї ошелешена, не розуміючи, що робить Ляля.

Раптом крізь другу стіну застукало до них.

Стукав Іллєвський. Він взимку на підпільних заняттях так і не опанував як слід техніки тюремного перестукування. Тому з ним тепер важко було порозумітися. Він і сам відчував себе недорікою, і ті, що інколи з ним перестукувались, почувалися так, наче розмовляли з німим.

Зараз Серьожка стукав особливо безладно, і в нього виходило тільки якесь: "Ма...ма...ма..."

• —Хто це стукає?.— запитала Веснянка Лялю, що перемайнула вже до Серьожчиної стіни.

— Іллєвський.

— Серьожка? Ляля кивнула.

Веснянка щосили затарабанила обома кулаками в стіну, вдарилась об неї головою.

Вартовий гримнув прикладом у двері й лайнувся.

— Серьожка! — притулившись лобом до стіни, гаряче шепотіла дівчина.— Це я, Марійка, це я!..

— Він тебе чує,— втішала Веснянку, беручи її за руку і лагідно відриваючи від стіни.— Чує, чує...

Стояли, взявшись за руки і дивлячись одна одній у вічі. Були схожі в своїх сорочках на двох розвідників у маскхалатах, що причаїлись у темряві.

Високі зорі блідли за гратами. Густа синява шибок ставала прозорішою. Починало світати.

А внизу, в глибині, гуло й гуло.

' XII

Якби в цю ніч Ляля могла не тільки чути той гул, що прокочувався попід Полтавою, якби вона мо ла ще й бачити, звідки він іде, то побачила б...

Десь у Росії, на захід від Нового Оскола, стоять серед ночі стрілецькі батальйони, слухаючи бойовий наказ, що їм зараз читають. На темному узліссі, біля принишклих важких танків, вишикувались мовчазні екіпажі танкістів. Вони також слухають бойовий наказ.

Тщна,в,л|сі та ракети за лісом; В наступ!

Синіє вранішнє небо, чисте, як уперше в житті. Зеленіє ліс зеленню незвичайної краси і яскравості, як уперше в житті. Прокидаються птиці, кує весняна зозуля лунко, на весь світ.

У наступ!

Вдарить артилерія, здіймуться літаки, вся земля піде обертом разом з небом, лісами й лункими зозулями, світ стане суцільним задушливим чорто-риєм, все потоне в гуркоті й вируючих димах. Завтра Інформбюро повідомить про весняний наступ Червоної Армії, з'явиться у зведеннях новий Харківський напрям, і звістка про нього облетить блискавкою фронти.

Пролунає танкістам команда, екіпажі звично сядуть в машини, і одну з них поведе Марко Загірний. Буде перед ними Велика Михайлівка, чи Мас-лова Пристань, чи Короча, чи Білгород... Однаково! Буде рідна земля, де їх чекають уярмлені сестри, брати, матері... "Мук тобі, рідна, доволі!.." — хтось прошепоче слова поета.

Машини вийдуть на вихідні рубежі для атаки. Пригадає кожен своє наймиліше, пригадає Марко Полтаву, що пливе десь, як біла яхта, у зеленому морі садків, постане перед очима золотоволоса дівчина. "Вперед!" — вихопиться з грудей,— і механік-водій натисне на стартер.

Мотори заревуть, грізні машини рушать у травневий світанок, обліплені десантами мовчазних піхотинців. У них вигострені очі, гвинтівки напоготові, пластмасові медальйони безсмертя в кишенях.

Стрілецькі батальйони другого ешелону, чекаючи своєї черги, лежатимуть на росяному узліссі, проводжаючи очима машини з десантами.