Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 94

Врятувати, врятувати!.. Як усім стало гарно відразу! Немов, рятуючи товариша, кожен з них якоюсь мірою і сам рятувався від цього пекла, залишався жити напевно. Всі найпалкіші бажання їхні зараз скупчилися, мов жмут променів на Серьожці.

А його, привівши, штовхнули через поріг геть

— Серьожо, сядь,— тихо попросила Ляля.— Так треба, Серьожо.

— Навіщо мені це треба? Навіщо? В мене теж мама, сестра,— голос Серьожки зламався.— Я не хочу, щоб вони... Щоб коли наші прийдуть...

— Серьоженько, треба... Треба, щоб ти залишився... хоч один...

— Чому я? — скипів хлопець.

— Не кричи.

— Чому саме я? Чому не ти? Чому не Льонька? Чому не Борис? Чому не інший?

— Про них не повірять.

— Не повірять? А про мене повірять? На Іллєвсько-го лий, що хоч, і всьому повірять?..

— Я не те хотіла сказати...

— Замовчи! Після цього... Після цього ти мені не друг! — Іллєвський одвернувся до стіни, щоб не показати сліз товаришам.

— Серьожо... Хлопчику ти наш...

— Не хочу з тобою говорити. Не обзивайся до мене!..

— Ми не з жалощів, тезко,— промовив Сапіга, співчутливо дивлячись на понуреного Іллєвського.— Це треба, і ми всі разом вирішили...

— А що про мене подумають? — накинувся на нього Серьожка.

— Хто?

— Як хто? Наші!

Сапіга не знав, що відповісти.

— Сядь, Серьожко,— сказав Пузанов, беручи Іллєвського за руку.— Заспокойся, друже.

Серьожка сів.

— Ми не тебе одного,— втішала Ляля.— В останній момент, як уже все буде остаточно видно, ми... всі, можливо, накинемося на них... Затримаємо на якусь мить, а тим часом, хто найміцніший, буде тікати... Може, Льонька...

— Порівняла! — сердито підняв голову Іллєвський.— Значить, тоді — хто найміцніший, а зараз — хто найслабкіший? Так виходить? А може, я теж... найміцніший!

Всі мимоволі посміхнулись. Серьожка сердито со-пів. Потім і сам раптом прояснивсь, усміхнувсь.

— Однаково вони вам не повірять,— переконано запевнив він.— Капітан сказав, що це вже — в крові!..

Перевізши на ніч арештованих до в'язниці, їх розводили по камерах. У чоловічих камерах було повно в'язнів, що сиділи за різні справи. Борис хотів потрапити з Валентином в одну камеру, але заробив потиличника, та й тільки. їх посадили окремо, між незнайомими. Розлучили всіх.

Ляля сиділа в одиночці, не знаючи, що це їй влаштовано з протекції підкупленого "Івана Івановича". Коли вона вперше ступила до цієї клітки з вузьким заґратованим вікном, на неї вдарило смородом і гнилизною льоху. їй здалося, що вона тут не виживе до ранку — задихнеться від нестачі повітря. Проте поступово вдихалася, призвичаїлась, глянула на своє житло оком діяльної чепурухи. Чи не можна його якось хоч трохи приладнати для життя?

Витерла віхтиком вогкі, вкриті зеленкуватою цвіллю стіни, обібрала попід стелею павутиння. Потім домоглася, щоб їй дали відро води і ганчірку. Закотивши рукава, підібравши платтячко, взялася енергійно мити підлогу. Працювала до самого смерку. Вранці, користуючись вільним часом перед своїм казенним сніданком, стала на бильце ліжка, доп'ялася до вікна і носовою хусткою стала протирати шибки. Вартовий з подвір'я без попередження вистрілив у стіну біля самого вікна. Ляля з несподіванки мало не впала. Через деякий час, стежачи за вартовим, вона похапцем протерла ще одну шибку. Так, нарешті, вона витерла все вікно, і в камері посвітлішало.