Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 17

Льоня присів до землі, розглядаючи крізь дерева почорнілі машини.

— Он моя! — вигукнув він, побачивши свою машину. Голос його швидко спадав, переходив у важкий шепіт.— Моя, моя...

— Льоню, глянь, заєць! — шарпнула Ляля товариша за руку. Заєць сидів перед ними на стежці, виставивши вуха вгору, як свічки. Льоня свиснув. Косоокий здивовано повів головою і ніби знехотя поплигав у кущі.

— Так можуть і вовки розплодитися під Полтавою,— промовила Ляля.— Колись тут у вихідний сотні полтавчан побачив би, а тепер...

— Жаль, нема оце рушниці. Я б його з першого пострілу... Увечері уже пельмені кипіли б!

Ляля увалено подивилася на хлопця.

— До речі, як ти живеш, Льоню? — запитала вона.— Матеріально...

— Живу,— насупився Леонід.— Запальнички навчився робити, а Власівна продає. Оце шинель вона мені купила... Тільки трохи короткувата... Третій зріст...

— Ми тобі що-небудь вскладчину...

— Кинь ти, Лялю! — образився Леонід.— Тепер всім не мед... Думаєш, Іллєвський краще за мене живе? Та вони просто голодують, тільки Серьожка не признається. А я зі своєю Власівною якось переб'юсь. Власівна — душа-бабуся! В неї син десь на Балтиці — морячок,— сказав Леонід і замислився.— Все-таки мені не віриться, що весь екіпаж командирський загинув. Це було б чортзна-що!

Уже виходячи з Білого гаю, вони на боковій стежці несподівано загледіли двох німців-офіцерів. Недбало поклавши рушниці на плечі, офіцери брели по листю, повільно переставляючи ноги у високих мисливських чоботях. В одного на боці м'яко звисав заєць вниз головою.

— Які ж вони! — шепнула Ляля.— Пики гладкі, а очі голодні.

— Хочеш, я їх зараз вкладу! — прошепотів Леонід, скошуючи погляд на німців.

— Не чіпай! — Ляля прискорила ходу, щільніше припавши юнакові головою до плеча. Офіцери, що йшли позаду, перекинулись на своїй мові кількома словами і голосно зареготали.

— А даремно! — Леонід ударив себе по кишені широкою долонею.— В мене семизарядний.

— Ти носиш із собою? Вдень?

— І вдень і вночі.

— Щоб це було востаннє.— В голосі дівчини прохопились наказові нотки.— Навіщо форсити? Ти чуєш?

— Єсть,— мало не козирнув Льоня Пузанов.

...А вночі він знову йшов Білим гаєм. Пітьма стояла непроглядна, і лише білі стрілки беріз невиразно світилися в ній. Вітер рівно шумів у верховіттях, а внизу було зовсім затишно.

Пузанов упевнено проскакував поміж стовбурами, не зачіплюючись, пірнав крізь кущі, і жоден сук, жодна гілляка не хруснули під його чобітьми, наче ті чоботи були підбиті шкірою з котячих або тигрячих лап. За ним продирався в темряві Серьожка Іллєвський. З незвички він весь час за щось чіплявся, кущі хапали його за поли, обдерті руки гостро щеміли. Всі колючі гілки, здається, умисне спрямувались своїми вістрями Серьожці межи очі. "Дивно, як він тут орієнтується,— думав Іллєвський про Леоніда.— І як він уміє так ходити: ні хряску, ні хруску..."

Леонід злегка шурхотів шинеллю перед його носом, невидимий, як дух. "Хіба мені будувати в нетрях вігвам? — кепкував із себе Серьожка.— Це ось такому, як Льонька!.."