Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 16

— В шахи? — суворо перепитала Іллєвська.— А то ж чиї шахи?

Вона вказала під стіл. Запилена шахова дошка лежала під столом. Серьожка знітився.

— Ех ти! — докірливо похитала головою Іллєвська.

— Вибач, мамо, за неправду. Ми просто... душу відводили,— сказав Серьожка чесно.

У неділю Пушкінською вулицею Лялю вів під руку високий юнак. Ляля весь час сміялася, юнак, видно, розважав її якимись жартами. Був він у пррстих армійських чоботях, у куцій, наче підрізаній, шинелі, в танкістському шоломі. Коли б хто запитав у нього документи, то він, без поспіху й зні-ченості, показав би посвідчення на ім'я Івана Андрійовича ЇІархоменка, слюсаря заводу "Метал". І коли б на самому заводі "Метал", що його німці вирішили перетворити у свою прифронтову майстерню, запитали старих робітників-полтавчан про Івана Пархоменка, то вони б дружно засвідчили, що справді добре знають цього білявого хлопця, сина Марії Власівни Пархо-менчихи. Знають, кат його не візьме, допік він їм, майстрам, ще будучи фабзайцем, а тепер знову звідкись звалився на їхню голову. Так вони б відповіли...

Зрештою, важко відрізнити пропечені темні руки слюсаря від шкарубких рук кадрового танкіста.

— Ти тільки не гарячись, Льоню,— говорила дівчина, коли вони вже виходили на околицю в березовий перелісок, що його вся Полтава називала Білим гаєм.— У таких справах, я гадаю, витримка понад усе.

Вона була в осінньому пальті поверх лижного костюма. Гостроносі черевики на високих каблуках під широкими шароварами видавались особливо тендітними і легкими.

— Я вже бачу! — вигукнув юнак, вглядаючись безбровими очима крізь білокорі стрілки березових стовбурів.— Он він захряс на болоті! Ех ти, друг!..

— Не кричи, прошу тебе, Льоню.— Дівчина озирнулась занепокоєно.

— І гусениці позлітали, і башту, видно, заклинило!

— Це твій?

— Ні, це Федорова... А свого я щось не бачу...

— Запам'ятовуй місце.

— Чекай! — Льоня мимохіть вирвав свою руку з Лялиної.— Ти бачиш? Це ж командирська машина!

— Твого командира?

— Що за чортівня? — нічого не чув Леонід.— Я досі думав, що вона тоді вихопилась, а вона теж сіла!

— Не одна ж вона...

— Що-о? — Леонід метнув гострим поглядом на дівчину.— Та нехай би всі сіли, тільки б вона вирвалась!

— Хороший дуже командир був?

— Командир як Командир, не в тім річ... Полковий прапор був на тій машині!

— Прапор виготують, Льоню...

— Виготують! Нічого ти не розумієш у цьому. Полк, який втратив прапор, розформовується! Не існуватиме більше!

— Справді? — Ляля стояла глибоко вражена.— Я цього не знала. А можливо, його врятовано? Може, вони якось вийшли?

Леонід сопів, мовчки оглядаючи місцевість. Пахло набубнявілою корою, мокрим листям.

— Але ж, Льоню, не затримуймось,— схаменулась дівчина і, знову взявши хлопця за руку, обернула його на місці.— Нам пора вертатись. Добре запам'ятовуй. Ночі тепер такі темні! А ще в лісі...

— Яв усякому лісі дома,— буркнув Льоня похмуро.— На Єнісеї виріс... Але ж коли саме командирська засіла? Це мені просто незрозуміло!

Він ще раз оглянувся. Крізь білу гребінку березня-ка ще виднілись розкидані по низовині завмерлі танки.