Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 103

Товариші всі бадьорі і тримаються чудово. Ніхто з нас не жалкує і не пожалкує ніколи, що відмовився від "каятьби", за яку нам було обіцяно зберегти життя. Ми гордимося вами, нашими рідними, що ні в кого з вас під час побачення (яке було допущено зовсім не з гуманності) не повернувся язик, щоб "умовляти" нас і штовхати на шляхи "каятьби" та "зречення комсомолу". Пригадайте всі процеси: що дає "каятьба"? Приниження та знецінення всього попереднього, а життя однаково не врятовує. Ми боремося за своє життя іншим шляхом і знаємо, що робимо. Наше ужиття—в наших переконаннях, в нашій честі, в нашій чистоті перед Батьківщиною, перед партією, що виховала нас такими.

За це йти на смерть не страшно, і я почуваю себе спокійно. Кожне це слово — заповіт.

Цілую вас всіх сердечно.

Привіт друзям".

На зворотній сторінці постскриптум:

"Хочу, якщо не буде виходу, загинути від власної руки, тому заклинаю тебе, татку, твоєю любов'ю до мене: принеси мені — сьогодні ж — опію, у нас дома є в пляшці рівно стільки, скільки треба, щоб не промахнутися. Пам'ятай, що пишу не згарячу і передчасно нічого не зроблю. Передай і будь молодчиною. Маму поки що не хвилюй".

Прочитавши лист, лікар ще постояв деякий час біля свого стола, потім вийшов з пункту швидкої допомоги і ррпрямущцв додому. ,

Дома, коли він тільки зайшов до кімнати, Надія Григорівна одразу вгадала по ньому, що сталося щось лихе. Лікар був сірий, як земля.

— Що з тобою, Костю? Ти з роботи?

Він мовчки пройшов до своєї шаховки з медикаментами, став перед нею, постояв. Дружина і тьотя Варя не зводили з нього очей. Потім лікар повільно взяв пляшку з опієм і, нічого не кажучи, пішов з нею надвір.

— Куди ти, Костю?

Жінки кинулися за ним слідом.

Кость Григорович вийшов насеред подвір'я до колоди, на якій рубали дрова, ще раз оглянув пляшку і несподівано вдарив нею щосили об колоду.

Пляшка розлетілася в друзки — тільки скалки блиснули на сонці.

— Один на сто! — видихнув лікар. Жінки думали, що він збожеволів. Несподівано хвіртка відчинилась і на подвір'я

вбігло двоє дівчаток років по десять. Вони подали Костю Григоровичу шматок газети, на якому Лялиною рукою було написано:

"Передайте білизну, духи, мило, білі черевики, панчішки, біле плаття".

Ні підпису, ні дати.

Дівчата сказали, що Ляля викинула записку з машини. Кость Григорович передав записку дружині. Не запитав дівчаток, чиї вони, і дівчатка, самі цього не сказавши, побігли за ворота.

Надія Григорівна прочитала листа і на мить заплющилась, немов їй потемніло в очах. Потім знову підвела темні вії і, випроставшись, пішла до ґанку.

Зв'язали вузликом усе, що просила Ляля, і понесли до тюрми.

Передачі не прийняли.

Наступного дня вранці перекладач "Іван Іванович" сухо повідомив лікаря: всіх ув'язнених і Лялю в тім числі вночі вивезли ешелоном на Ромодан.

Це здавалося ймовірним. Хтось десь бачив, що вночі гнали ув'язнених колонами на станцію. На допит в цей день не возили, варта розганяла рідних, щоб не збирались біля воріт.

А надвечір містом пронеслась радісна чутка, що минулої ночі в лісах, десь біля Яресьок чи навіть ближче; партизани на чолі з секретарем обкому зупинили ешелон і звільнили сотні ув'язнених. Полтава чекала, що ось-ось почнуть потайки з'являтись на околиці перші визволені. Убийвовки надіялись, що вночі білогрудою ластівкою постукає у вікно до них і Лялина рука;..