Читать «Дух животворить... Читаємо Сковороду» онлайн - страница 4

Подібно до того, який далекий для Вернета сам Сковорода, так само далекі для нього й сковородинівські твори. «…Вірші його, — зізнається Вернет у своїх спогадах, — назагал супротивні моєму слухові, можливо, через те, що я поганий знавець і поціновувач барв російської поезії. Проза його також нестерпна для мене…»; він, Вернет, звик «здавна до ясного й чудового стилю любого серцю Сен-П’єра і до простого, легкого для читання розумування Локка і Кондільяка».

Такі судження скептика. Ґ. Гес де Кальве, як ми переконалися, — незаперечний апологет Сковороди, проте впадає в око, що, докладно переповідаючи обставини життя і діяльності свого кумира, він аж надто лаконічний і стриманий при згадці про його поетичні студії. Щоправда, мемуарист відзначає, що вірші Сковороди «зробилися народними піснями» і поміж них «є гарні вірші», але цим і обмежується. Жодної назви, жодної строфи чи бодай рядка, не кажучи вже про уважне прочитання, коментар, аналіз. Складається враження, що в глибині душі Гес де Кальве не надає поетичній творчості Сковороди серйозного значення.

Характерним є щодо цього й залишений М. Ковалинським життєпис Сковороди — одне з небагатьох і відтак найважливіших (попри вочевидь «міфологізаторську» свою наставленість) свідчень близького сучасника. М. Ковалинський згадує про створені улюбленим учителем пісні й вірші, як духовні, так і світські, але згадує — це важко не помітити — якось нібито між іншим, лише у зв’язку з його заняттями музикою; а до музики, якщо вірити біографу, Сковорода ставився як до забавки й «проведення вільного часу» (II, 401).

Отже, виглядає, що сучасники бачили в Сковороді найперше філософа, вченого, педагога, проповідника, якщо завгодно, мандрівного дивака і вже в останню чергу — письменника, поета.

Тимчасом є чимало свідчень того, що за життя і протягом доволі тривалого часу після смерті Сковороди деякі його поетичні твори набули широкої — як на ті часи — популярності. Пам’ятаємо, що про це писав уже Ґ. Гес де Кальве. Через кілька років, 1823 року, І. Снєґірьов зазначає, що псалми й канти Сковороди «досі співають на Вкраїні». Ще пізніше, на початку 30-х років, Алєксандр Хіждеу (Хиждеу, Хашдеу, Alexandru Hajdeu), друкуючи у «Телескопе» три пісні Сковороди із збірки «Сад божественних пісень» («Ой ти пташко-жовтобоко», «Гей, поля, поля зелені» та «Всякому місту звичай, права»), посилається на те, що ці пісні під іменем «сковородинівських веснянок» йому «назвав… один сліпець у Харкові, котрий навчився їм… од самого Сковороди…». Приблизно тоді ж Ізмаїл Срезневський свідчить, що твори Сковороди складають значну частину репертуару сліпців-лірників, і наводить записаний ним текст народної переробки сковородинівської пісні «Всякому місту звичай, права». Своєрідно інтерпретовану версію цієї пісні (щоправда, з докорінним перекрученням сенсу ориґіналу, що заслуговує окремого розгляду) раніше було вкладено І. Котляревським у вуста Возного в «Наталці Полтавці».