Читать «В’язень Неба» онлайн - страница 18

– Даніелю, не зараз. Дитина плаче.

– Я так і знав, що ти вже не спиш.

– Поспиш тут у цьому будинку з чоловіками, які або плачуть без угаву, або підбираються з тилу до бідолашної жінки, якій за ніч не вдається і двох годин поспати.

– Ти ще про це пошкодуєш.

Я підвівся з ліжка й побіг у кінець коридору до кімнати Хуліана. Невдовзі після весілля ми розмістилися в мансарді будинку, у якому була наша книгарня. Дон Анаклето, шкільний учитель, що мешкав тут упродовж двадцяти п’яти років, вирішив вийти на пенсію й повернутися до своєї рідної Сеговії, щоб у затінку акведука писати пікантні вірші й опановувати науку приготування смаженого молочного поросяти.

Хуліан зустрів мене гучним плачем такої високої частоти, що мої барабанні перетинки лише дивом не луснули.

Я взяв малюка на руки, понюхав пелюшки і, переконавшись, що цього разу все чисто, заходився робити те, що роблять всі притомні молоді татусі: мурмотати бозна-які нісенітниці й, незграбно підстрибуючи, пританцьовувати по кімнаті. Цілковито забувшись у таких розвагах, я не відразу помітив, що Беа стоїть на порозі й несхвально поглядає на мене.

– Дай мені, так ти тільки розбуркаєш його ще більше.

– Але ж йому подобається, – заперечив я, передаючи малюка дружині.

Беа взяла сина на руки й, тихенько наспівуючи, заходилася ніжно його заколисувати. Через п’ять секунд Хуліан припинив пхинькати, і на обличчі його з’явилася та блаженно-радісна усмішка, яку вдавалося викликати лише його матері.

– Йди, – прошепотіла до мене Беа. – Я скоро.

Після того як мене випровадили з дитячої, так наочно продемонструвавши мою неспроможність дати раду немовляті, я повернувся до спальні й розтягнувся на ліжку, знаючи, що тепер не стулю очей аж до ранку.

Незабаром у дверях з’явилася Беа й, зітхнувши, примостилася коло мене.

– Я просто падаю з ніг.

Я обійняв її, і ми кілька хвилин полежали мовчки.

– Я ось що собі подумала, – промовила Беа.

«Тремти, Даніелю!» – промайнуло в моїй голові. Беа підвелася й присіла навпочіпки на ліжку.

– Коли Хуліан трохи підросте, моя мати зможе глядіти його вдень, і я планую тоді почати працювати.

Я кивнув, погоджуючись.

– Де?

– У книгарні.

Розваживши, я вирішив за краще промовчати.

– Гадаю, моя допомога вам не завадить, – додала Беа. – Твій батько вже не здужає стільки працювати. І не ображайся, але мені здається, що я краще за тебе чи Ферміна тямлю, як поводитися з клієнтами. Фермін, той узагалі останнім часом, здається, тільки відлякує людей.

– Із цим не посперечаєшся.

– Що ж йому, сердешному, сталося? Я оце якось зустріла на вулиці Бернарду, і вона розплакалася переді мною. Я повела її до однієї з тих цукерень, що на вулиці Петрічоль, і після чашки гарячого шоколаду з вершками вона розповіла, що Фермін поводиться вкрай дивно. Кілька днів тому він начебто не схотів заповнювати парафіяльну анкету нареченого. Хто ж так одружується? Він тобі нічого не казав?