Читать «В’язень Неба» онлайн - страница 16

Фермін зітхнув і присоромлено опустив голову.

– Пробач мені, якщо можеш, друже Даніелю, – промовив він. – Щоб ощасливити твого батька й урятувати книгарню, я ладен піти на прощу шляхом святого Якова, вирядившись у костюм тореро.

– Досить, якщо ти просто скажеш батькові, що його вигадка з вертепом дуже вдала, і далі поводитимешся відповідно.

Фермін кивнув.

– Цього замало. Я перепрошу сеньйора Семпере за свою неподобну поведінку й на знак свого щирого каяття додам до вертепу ще одну фігурку, щоб різдвяним духом нас не змогли перевершити навіть великі торгові центри. У мене є приятель, що підпільно виготовляє каґанери доньї Кармен Поло де Франко. Такі подібні виходять, що аж сироти на тілі виступають.

– Досить буде якоїсь овечки або царя Балтазара.

– Як скажеш, Даніелю. А тепер, якщо ти не проти, я зроблю щось корисне, наприклад, розберу коробки з книжками вдови Рекасенс, що вже тиждень тут припадають пилом.

– Тобі допомогти?

– Не турбуйся. Я дам собі раду, а ти роби свої справи.

Він попрямував до складу в кінці підсобки і став одягати синій робочий халат.

– Ферміне, – покликав я товариша.

Він обернувся, уважно дивлячись на мене. Якусь мить я не наважувався почати.

– Сьогодні дещо сталося, і я хотів би тобі розповісти.

– Я слухаю.

– Навіть не знаю, як це все пояснити до ладу. Тебе сьогодні дехто розшукував.

– Вона гарненька? – запитав Фермін, намагаючись жартівливим тоном приховати неспокій, що тінню промайнув у його очах.

– Це був чоловік. Доволі старий і пошарпаний і, по правді сказати, дещо дивакуватий.

– Він назвався? – запитав Фермін.

Я похитав головою.

– Ні, але він лишив для тебе ось це.

Фермін насупився. Я простягнув йому книжку, яку відвідувач придбав кілька годин тому. Мій товариш узяв її і збентежено поглянув на назву.

– Хіба це не той Дюма, що виставлений у нас в шафці за сім дуро?

Я кивнув, підтверджуючи.

– Розгорни на титульній сторінці.

Фермін послухався. Прочитавши дарчий напис, він враз аж пополотнів і натужно ковтнув. Потім мій друг заплющив на мить очі, а коли розплющив і мовчки глянув, мені здалося, що за п’ять секунд він постарів на п’ять років.

– Коли цей чоловік вийшов із крамниці, я пішов за ним назирцем, – розповідав я далі. – Він поселився тиждень тому в притоні на вулиці Оспіталь, навпроти пансіону «Європа». Живе, судячи з того, що мені вдалося дізнатися, під чужим ім’ям, а саме під твоїм: Фермін Ромеро де Торрес. Від одного з вуличних письменників, які працюють коло палацу віце-королеви, я довідався, що цей чоловік звертався з проханням переписати листа, у якому йшлося про велику суму грошей. Тобі це про щось говорить?

Фермін зіщулився, немовби кожне моє слово падало на його голову, як удар кия.

– Даніелю, ти не повинен більше ні стежити за цим типом, ні розмовляти з ним. Це дуже важливо. Не треба нічого робити. Тримайся від нього якомога далі. Цей чоловік дуже небезпечний.