Читать «В’язень Неба» онлайн - страница 14

– Слухай-но, Даніелю, а ти відшукав дуже вдале порівняння. Бо ж, хоч у таргана й немає гарненького личка, що його вимагають безпідставні канони цього дурноверхого суспільства, у якому нам судилося жити, але, як і це бідолашне членистоноге, твій покірний слуга вирізняється дивовижним інстинктом до виживання, непомірною ненажерливістю й лев’ячим лібідо, якого не поменшає навіть в умовах щонайвищої радіації.

– З тобою неможливо сперечатися, Ферміне.

– Друже мій, уся річ у моїй схильній до діалектики вдачі й готовності всипати бобу у відповідь на найменший натяк на поклеп чи дурисвітство, але твій батько – квітка ніжна й тендітна, і, гадаю, настав час узяти справу в свої руки, доки він остаточно не перетворився на викопні рештки.

– І яка ж це справа, Ферміне? – раптом пролунав батьків голос у нас за спиною. – Тільки не кажи, що збираєшся влаштувати мені вечерю з Росіїто.

Ми обернулися, наче двоє збиточних школярів, заскочених зненацька на місці злочину. Мій батько, геть не подібний на тендітну квітку, суворо позирав на нас із порога.

8

– А звідки вам відомо про Росіїто? – вражено пробурмотів Фермін.

Насолодившись нашим переполохом, який спричинила його поява, батько приязно всміхнувся до нас і підморгнув.

– Хоч я колись і перетворюся на викопні рештки, але слух у мене поки ще добрий. Слух і голова. Тому я вирішив, що потрібно вжити деяких заходів, щоб пожвавити нашу торгівлю, – оголосив він. – А похід до «Ель Моліно» може зачекати.

Лише тоді ми зауважили, що батько повернувся з двома чималими сумками й здоровенною коробкою, загорнутою в пакувальний папір і перев’язаною грубою мотузкою.

– Сподіваюся, ти не пограбував сусідній банк? – запитав я.

– Банків я намагаюся по змозі уникати, бо, як правильно каже Фермін, зазвичай це саме вони грабують тебе, а не навпаки. А повернувся я з ринку «Санта-Люсія».

Ми з Ферміном збентежено перезирнулися.

– Не хочете мені допомогти? Ці торби тяжкі, як бозна-що.

Ми взялися викладати вміст сумок на прилавок, тимчасом як батько розпаковував коробку. У сумках виявилося повно якихось невеличких пакунків. Фермін розгорнув один із них і розгублено втупився в нього очима.

– Що це таке? – поцікавивсь я.

– Як на мене, це дорослий ішак у масштабі один до ста, – відказав Фермін.

– Хто?

– Осел, віслюк чи онагр – спокійна, мила й чарівлива тварина, чотиринога й непарнокопитна, що блукає горами й долами нашої рідної Іспанії. Однак у мініатюрній версії, на кшталт тих маленьких потягів, що продаються в іграшковій крамниці «Палау».

– Це глиняний віслючок, фігурка для вертепу, – пояснив батько.

– Якого такого вертепу?

Замість відповіді батько лише дістав із картонної коробки чималий макет ясел Христових із ілюмінацією. Я здогадався, що батько придбав їх, щоб виставити у вітрині книгарні, сподіваючись такою різдвяною рекламою привабити відвідувачів. Фермін тим часом уже розпакував різноманітні фігурки волів, верблюдів, свиней, качок, пальм, східних царів, Йосипа й Діви Марії.

– Упасти в ярмо націонал-католицизму й узяти на озброєння його підступні методи навіювання думок шляхом демонстрації лялькових вистав і експлуатації заяложених легенд – це, по-моєму, не найкраще рішення, – виголосив мій товариш.