Читать «В’язень Неба» онлайн - страница 12

Що роботи в мене не виявилося, то я став міркувати, як ліпше вчинити з «Графом Монте-Крісто» і як заговорити про цю історію з Ферміном, коли той повернеться до крамниці. Мені не хотілося даремно хвилювати його, однак візит незнайомця й мої марні спроби з’ясувати, що він замислив, не давали мені спокою. Зазвичай я просто виклав би своєму товаришеві все, що сталося, та й по всьому, але в цьому випадку щось мені підказувало, що поводитися треба вкрай делікатно. Останнім часом Фермін ходив засмучений і геть не в гуморі. Я силкувався підбадьорити його, однак жодна з моїх жалюгідних спроб не могла викликати усмішку на його обличчі.

– Ферміне, можеш не витирати так ретельно пил із книжок, – казав я йому. – Я чув, що скоро популярними будуть тільки «чорні» романи.

Я натякав на назву, яку тоді оглядачі починали застосовувати до кримінальних історій про злочин і кару, що в пригладжених перекладах потроху діставалися до нас із закордону.

У Ферміна ці нікчемні намагання сказати щось дотепне не викликали навіть жалісливої посмішки, натомість він хапався за нагоду виголосити чергову промову, сповнену зневіри й бридливості.

– Незабаром усі романи стануть чорними, адже від другої половини цього кровожерного століття тхне фальшем і злочином, прихованими за цілою купою всіляких евфемізмів, – виголошував він.

«Ну ось, починається, – думав у таких випадках я. – Апокаліпсис від святого Ферміна Ромеро де Торреса».

– Ти перебільшуєш, Ферміне. Тобі треба більше бувати на свіжому повітрі. Я читав якось у газеті, що вітамін D посилює віру в наших ближніх.

– А я ось читав, що якусь книжчину одного з віршомазів Франко називають літературною сенсацією світового масштабу, та попри це, її не знайдеш у жодній книгарні далі Мостолесу.

Коли Ферміна опановував песимізм, краще було не підкидати моєму товаришеві поживи для роздумів.

– Знаєш що, Даніелю? Іноді я думаю, що Дарвін помилився і що насправді людина походить не від мавп, тому що в кожних вісьмох із десяти представників роду людського сидить свиня і тільки чекає свого часу, щоб залізти в багнюку, – розводився він далі.

– Ферміне, мені більше до вподоби, коли ти висловлюєш більш гуманістичні й позитивні погляди на стан речей, як того разу, коли сказав, що глибоко в душі жодна людина не є поганою, а лише наляканою.

– Казна-що. Я, мабуть, був не при тямі, коли таке верз.

Веселун Фермін, про якого мені так приємно було згадувати, кудись подівся, і його заступила людина, змучена своїми клопотами й невдачами, про які не хотіла нікому розповідати. Іноді, коли Фермін гадав, що його ніхто не бачить, то забивався в куток, і тяжка туга, здавалося, гризла його зсередини. Він став худий як тріска й почав неабияк непокоїти мене своїм хворобливим виглядом. Я кілька разів намагався побалакати з товаришем про це, але він уперто заперечував, що має негаразди, й видавав цілу купу якихось чудернацьких пояснень.