Читать «Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах» онлайн - страница 5

— перегляд всіх судових справ;

— негайно звільнити всіх жінок;

— звільнити всіх, хто відбув більше 5 років, а також жінок до 50 років, чоловіків понад 55 років;

— дозволити відправляти релігійні служби всіх віровизнань та інші.

центральний страйковий комітет нав'язав контакти а іншими концтаборами Воркути та Воркутськоі залізниці. На придушення страйку Московський центр прислав комісію, яку очолив генеральний прокурор Совєтського Союзу Руденко і представник ГУЛАГу генерал армії Масленніков. Руденко запитував керівництво страйку скільки тисяч чи сотень тисяч доларів вони отримали із-за кордону і хто є зв'язковим у тій справі, а тим часом до Воркути прибуло 2 нові дивізії НКВС.

Перший вистріл пролунав на шахті N29, куди прибув генеральний прокурор Руденко і батальйони НКВС. Це було 1 серпня 1953 року, в результаті чого загинуло більше 80 в'язнів і більше 200 поранено.

Згідно зі статистикою політв'язнів Воркути, в ході воркутських страйків-повстань померло в липні-серпні 1953 року 483 чоловіки і 780 поранено, з них 60 відсотків українців.

Воркутські страйки мали значний вплив на подальше існування систем ГУЛАГу, тобто до прискорення його розвалу. Кризу "ГУЛАҐ-івськоі системи прискорило й наростання гнівної непокори і правозахисного руху в таборах Казахстану і, зокрема, Кенгіру.

Дехто думає, що після смерті Сталіна й Беріі в концтаборах припинилися репресії, знущання, розстріли. Звичайно, головних катів уже не було в живих, але залишилися іх вихованці і криваві події продовжувались. В далеких казахських стелах, де не цвітуть мальви і червона калина, стоять стовпці з номерами. Це — цвинтар. Там лежать ті, кого по-звірячому замучили енкаведисти, ті, що померли від голоду та непосильних робіт, борці за долю рідної України.

Декілька слів про долю Кенгіру.

В 30-х роках було побудовано залізницю від Акмолінська до Караганди і далі на Балхаш і Джезказган, при чім будували залізницю руки депортованих украінців, так званих куркулів та інших "ворогів" народу. Більшість тих знедолених назавжди залишилися лежати в цій суворій і дикій стороні.

Згодом по протягнутій залізниці йшли вагони з політичними в'язнями, котрі недалеко Джезказгану побудували табір в Кенгірській пустелі, табір, де не було ні квітки, навіть травинки. Під час війни тут утримували полонених німців, угорців, японців, а з 1948 року організували спецтабір ГУЛАГу, де свавіллю адміністрації не було меж. Це спонукало в'язнів 17 травня 1954 року почати на свій захист велике повстання. Політичні в'язні поставили вимоги:

1) судити і покарати винних за вбивство і розстріли в'язнів;

2) відпустити всіх малолітніх та засуджених по "по особому совещанию";

3) переглянути всі справи, всіх безпідставно засуджених звільнити;

4) звільнити з табору всіх жінок та ін.

Очолили повстання москвич Кузнєцов, дрогобичанин Михайло Келер, учителька зі Східної України Ліда Супрун (потім в концтаборі задавлена танком). Комітет нараховував 40 чоловік. Непокора тривала 40 днів.

Знали вони про повстання в Воркуті, Норильську і чим вони закінчилися. У чоловічу зону привозили іх учасників. Знали про розстріл Іванціва Михайла. Його вірші, написані у смертній камері, ходили по руках і іх вивчали напам'ять. Великий вірш Іванціва, написаний в камері смерті, закінчується такими словами: