Читать «Історія України-Руси. До року 1340» онлайн - страница 23

могло здавати ся, що Романовичам нїяк не удержати своєї отчини, тож Лєшко й Андрій постановили покинути справу Романовичів і взяти Галичину для себе. Автором проєкту, здаєть ся, був краківський каштелян Пакослав: він потім переводив переговори в сїй справі між Лєшком і Андрієм і дістав за комісію волость у Галичинї. Дивно тільки, що лїтописець зве Пакослава приятелем Романовичів, коли проєкт сей був звернений передо всїм против них. Можливо зрштою, що як справа Романовичів здавала ся тодї зовсїм безнадїйною, то й ті охлапи, які вони дістали при переведенню Пакославового проєкту, могли декому здавати ся добродїйством.

Плян був такий, що між Лєшком і Андрієм мав утворити ся тїсний союз, сполучений з подїлом Романової спадщини. Маленька донька Лєшка Сальомея — його одинока тодї дитина, що мала десь зо два роки, або й меньше в тім часї ²⁹), мала вийти заміж за другого Андрієвого сина Кольомана, старшого від неї о яких 2-3 роки, і Кольоман з титулом короля мав дістати Галич. Західня Галичина, з Перемишлем, діставала ся Лєшкови, що окрім того мабуть тодї-ж забезпечив собі поміч угорського короля і в своїх інтересах на Волини: Романовичі, за утрату Галичини мали дістати Володимирську волость, але Лєшко лишав собі все північне Побуже — Берестейщину і північну частину Червенської землї — пізнїйшу Холмщину.

Проєкт сей остаточно прийнято на з'їзді Андрія і Лєшка в Спішу 1214 р. Маленьку Сальомею вислано на двір угорського короля й обвінчано з Кольоманом, а в справі коронації Кольомана Андрій звернув ся до папи (звістного Інокентія III): просив позволення угорському прімасу, архіепископу ґранському, аби міг помазати Кольомана на „короля Галичини”, і бажав, аби папа прислав від себе корону на його коронацію. Папа вволив його бажання : Андрій вмів його звабити, заповівши унїю Галицької Руси з римською церквою. Але ся кореспонденція забрала досить часу, так що коронація наступила не скорше як зимою 1215/6 р. Аби тимчасом прийняти Галичину в фактичне володїннє, Андрій вислав на Галич військо, супроти котрого Володислав не міг удержати ся. Його увязнено і вислано в Угорщину, де він і умер, а лїтописець злобно нотує, що його проба княжити в Галичу принесла нещастє всьому його роду: „нашедъ зло племени своему и дЂтемь своимъ княжения дЂля” — всї князї (взагалї володарі) були не ласкаві до дїтей Володислава за його сьміливий учинок. Малий Кольоман засїв у Галичи з невеликою угорською залогою, на чолї котрої стояв уже звістний нам Бенедикт, знову в ролї фактичного управителя Галичини. Перемишль віддано Лєшкови, а Пакослав, правдоподібний автор цїлого сього проєкту, дістав Любачівську волость. Александра Лєшко змусив забрати ся з Володимира і віддав Володимирську волость Романовичам, а собі полишив „Берестий и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпьє, Комовъ и всю украину” ³⁰).

Сей подїл Романової спадщини між Угорщиною й Польщою міг би мати дуже далекі й важні наслїдки, коли-б завязаний в Спішу союз Лєшка й Андрія удержав ся. В дїйсности він був зовсїм ефемеричним. Король Андрій, що вже від довшого часу займав ся справами Галичини й уважав себе її зверхником, не міг переболїти уступки зробленої Лєшкови — подїлу Галичини між Кольоманом і ним, і вкінцї відібрав від Лєшка західню Галичину. Можливо зрештою, що в самій Спішській умові були такі спеціальні точки про передачу західньої Галичини Лєшкови, які викликали потім непорозуміння. (Можливо нпр., що сю західню Галичину Лєшко брав з тим, аби дати її в посаг Сальомеї, а відтягав ся з передачою її Кольоману, або що) ³¹). Досить, що Андрій невдовзі по Спішській умові відібрав від Лєшка західню Галичину, і наслїдком того Лєшко став з союзника його ворогом.