Читать «Історія Слобідської України» онлайн - страница 19

Задніпрянська і Лівобережна Україна була тоді під Польщею і боролась з нею за віру і рідну мову; за землю і волю. На чолі повстанців стояли завжди козаки, яко військові, озброєні люди, але їх підтримував увесь нарід — міщане й поспільство. Шукаючи волі, заселяли вони степи, своє дике поле у Київщині, на Волині, Подолії, Полтавщині, оберігаючи там свої оселі від татарських нападів. Але й туди, у вільні степи, де нарід спасався од кріпацтва і шукав кращої долі й волі, де він мусив шаблею та рушницею захищати свою ниву від татарина, — і туди посувалося за ним лихо укупі з польською шляхтою, котра заполучала від польських королів привілеї на сі народні землі; і туди приходили кріпацтво та неволя. А про центральні країни Польщі нічого й говорити: там панувала тяжка неволя. І ось український нарід мусив залишати свої оселі і йти хоч світ за очі шукати долі в іншій, чужій стороні. Так почалося переселення українського народа в Московщину, де охоче приймали переселенців, бо се все ж таки були, хоч і з чужоі землі Польщі, чужинці, українці, а не москалі, але брати по крові й вірі; таких захожих українців приймали перш яко спільників-союзників. Таким спільником, наприклад, був отаман Дмитро Вишневецький, котрий вступив на службу до Івана IV з своїми козаками. Інших переселенців приймала Москва на службу до себе й поселяла їх в Московщині і по українських містах, разом з своїми служилими людьми. Приходили козаки, міщане, поспільство й духовенство. Осібне місце серед них займали ченці українських монастирів (Густинського) Прилуцького й Мгарського (Лубенського). Так було і до лихоліття і після нього. В царювання Михайла Романова українці стали у великій пригоді Москві в обороні її українських земель від татар. В підданство Москви поступило тоді чимало українських ватаг з її отаманами. Переселенці мали свій виборчий уряд, зберігали й шанували свої звичаї, наприклад, церковні брацтва. В 1638 р. прийшло у Бєлгород з гетьманом Остряницею одразу 865 чоловік українців з жінками, дітками малими, зі збіжжям, худобою — кіньми, коровами, вівцями. Головну частину переселенців складали козаки, і правительство вимагало, щоб вони присягнули на підданство Москві, що будуть вірно їй служити, не вернуться в Польщу, з татарами, ляхами й українцями не матимуть ніяких стосунків, нікого не грабуватимуть і на Польщу не нападатимуть, бо з королем Воло-диславом Москва була тоді у спільці. За оце усе українцям ствердили їх устрій і козацькі порядки, але з тим, щоб вони оддавали звичайне послушенство воєводові й обороняли московську гряницю від татар. Задля сього їм дадені були землі на дикому полі на Чугуївім городищі, де вони повинні були самі збудувати місто і шанцями його ошанцювати. Нелегко було попервах переселенцям: вони мусили будувати і місто з шанцями, і свої власні оселі, заводити пашню і усяку хазяйську справу, а разом з тим пильно доглядати степ й оберігати його від раптових татарських нападів. А тут на лихо, коли вони вже пообзаводилися хазяйством, охазяйнувалися як слід, здобувши для сього й царську грошову та хлібну підпомогу, як поміж них почалися сварки. До них, бач, з Польщі почали засилати привабні листи, переманюючи назад. Гетьман аж мусів поїхати до Москви, щоб оправити себе від ворогів — сотника Розсохи й інших. Розсоха, котрий власне й получав привабні листи, утік з Чугуєва у Польщу, але й самого Якова Острянина вбито, після чого чугуївські українці повернулися додому в Польщу. Замісць їх у Чугуїв прийшли московські служилі люди. Так перший замір самостійного будування українського міста в диких степах виявив себе невдалим, але причини тут були більш випадкові — до воєводи Щетініна вороже стосувалися не тільки українці, котрих він, як каже документ, «привів у сумлів своєю жорстокістю», але й свої московські люди.