Читать «Історія ГУЛАГу» онлайн - страница 15

Разом з тим у XIX столітті каторга залишалася порівняно рідкісною формою покарання. Наприклад, 1906 року відбували свої терміни тільки шість тисяч каторжан; 1916 року напередодні революції на каторжних роботах працювало лише 28 тисяч в’язнів. Набагато важливішою з економічної точки зору була інша категорія в’язнів: примусові поселенці, які були засуджені до життя на засланні, але не у в’язниці, у малонаселених районах країни, обраних через їхній еконо-мічний потенціал. Лише у період з 1824 по 1889 рік до Сибіру було спрямовано близько 720 тисяч примусових поселенців. Багато вирушало туди разом з родинами. Вони, а не в’язні в кайданах, поступово заселили порожні російські пустоші, багаті на корисні копалини.

Їхні вироки не завжди були легкими, і декому з поселенців їхня доля здавалася гіршою за долю каторжників. Заслані до віддалених малонаселених районів з бідною землею, багато людей помирали з голоду довгими зимами або до смерті спивалися з нудьги. Там було дуже мало жінок — їхня кількість ніколи не перевищувала 15 відсотків — дуже мало книжок і майже жодних розваг.

Під час своєї подорожі до Сибіру Антон Чехов зустрівся з деякими з цих поселенців і описав їхнє життя: «Більшість з них бідні, слабосилі, практично не підготовлені, у них немає нічого, крім уміння писати, хоча часто писати їм нікому. Дехто з них починає з продажу, річ за річчю, сорочок голландського сукна, простирадел, шарфів і носових хустинок, і закінчує за два-три роки смертю у страшенній нужді».

Але злидні й занепад чекали не на всіх засланців. Сибір далеко від європейської частини Росії, влада на Сході була набагато м’якосердішою, а значення аристократії набагато меншим. Багатші поселенці й колишні в’язні іноді робили великі статки. Освіченіші ставали лікарями і правниками, керували школами. Княгиня Марія Волконська, дружина декабриста Сергія Волконського, давала гроші на будівництво театру і концертного залу в Іркутську: хоча її, як і її чоловіка, формально було позбавлено титулу, запрошень до неї на звані вечори й обіди гаряче добивалися, а обговорювали їх навіть аж у Москві й Петербурзі.

За станом на початок XX століття система до певної міри втратила свою колишню суворість. Мода на тюремні реформи, яка пройшла Європою у XIX столітті, зрештою докотилася й до Росії. Порядки ставали ліберальнішими, а поліція не такою суворою. І справді, на відміну від того, що прийшло пізніше, дорога до Сибіру видавалася коли й не зовсім приємною, то навряд чи тяжким покаранням для маленької групи людей, які згодом стануть керманичами Російської революції. Під час перебування у в’язниці більшовики отримували певні зручності як «політичні», а не кримінальні в’язні, їм дозволялося мати книжки, папір і письмове приладдя. Один з більшовицьких лідерів, Орджонікідзе, пригадував, що коли сидів у Петербурзі в Шліссельбурзькій фортеці, то читав, з-поміж іншого, Адама Сміта, Рікардо, Плеханова, Вільяма Джеймса, Фредеріка Тейлора, Достоєвського та Ібсена. За пізнішими мірками, більшовиків також добре годували, одягали і навіть прекрасно стригли. Троцький, в’язень Петропавловської фортеці, на фото 1906 року має окуляри, костюм, краватку і сорочку з дивовижно білим комірцем. Тільки вічко для наглядача у дверях за ним вказує на те, де він перебуває. На іншому фото, знятому в період його заслання у Східному Сибіру 1900 року, він у хутряній шапці й товстому пальті, навколо Троцького — чоловіки й жінки, також у доброму хутряному вбранні. Через п’ятдесят років у ГУЛАГу ці речі були б рідкісними коштовностями.