Читать «Інше ґроно проникнень і свідчень» онлайн - страница 34
Володимир Єшкілєв
Він зробив павзу і спитав:
«І шо, Андрюша, кто пєрвий дєрьот даму?»
Шняга
Так буває, що якесь слово оволодіває тобою на півдня, на день, на добу. Воно крутиться у голові, безупинно розмножує себе у правій півкулі і втомлює ліву повзанням нервовими закінченнями. Воно тебе хоче. Воно тебе має. Воно на тобі паразитує. Воно напружує твій мовленнєвий апарат і навіть проривається у побутове спілкування. Переплітається із твоїми меседжами, вистромлюється з твого матючиння, спотворює твої звертання і плющить клікухи подружок. Співрозмовники мружаться, підозрюючи «ізмєну». Ця словарна агресія майже ніколи не буває спровокованою. Просто з усього щоденно-щожиттєвого словопотоку якась дика молекула хоч-не-хоч, але зачіпається за береги волохатими мацачками, вистрибує на поверхню твого неврозу і крутить хвостом: «Ти мене запам'ятаєш!».
От вчора ще раз перечитав роман «Архе» Любка Дереша. Там багато зачіпливих та мацакатих слів. Позаяк текст хороший, іноді навіть блискучий. Але зі всіх тамтешніх «грицаних», «малімонів», «ґєдзів», «в'юків» у мої береги вчепилося лише слово «шняга». Але зате як вчепилося! Мертвим абордажем. Шняга-шняга-шняга-шняга і знову шня-я-я-яга у всеможливих поєднаннях, варіаціях і вар'яціях внутрішнього монологу. «Згинь!» — кажу тій причепі: «Шняг би тебе трафив!» Не трафляє. Либонь шняжить.
Кажуть, що один із найдосконаліших способів знищення будь-чого — його наукове дослідження. Тож помиємо руки, нагостримо академічного скальпеля, зробимо причепливій шнязі розтин. Це, звісно, тупо, але ж тра щось робити, нє?
Почнемо. Перший розріз — вертикальний. Що таке «шняга»? На перший погляд: якась п…дохрєнь із молодіжного арґо. Щось середнє між прикольним предметом, прикольною пригодою й не менш прикольною оповідкою. Річ буття. Метафізична фіґовина, одночасно — метафіґічна шизотина. А насправді (напружтеся, несплячі охоронці ментальних засад!) — ретельно замаскована під новотвір фонетична контрабанда з прабатьківської арійської мови. Позаяк для індоєвропейців, які п'ять тисяч років тому гасали між Піренеями і Амуром, звукосполучення «sh-п» було одним із синонімів «слави». Звідси українське «шана» і китайське «шен». Натомість група слів, фонетично схожих з «уа-g(u)», у ті часи позначала прояви усілякої мерзоти: кошмарні видіння, лісових потвор, пекельних переслідувачів, трункові рослини, зраду і бабу-ягу. Отже «шняга» — достеменна мовна катахреза, анігіляція змісту на штиб «преславної мерзоти», «кульгавої досконалості», «афродітокаки».
«Горизонтальний розріз» шняги концентрує нас на поєднанні звуків «ш» та «н» у вітчизняних та чужинських варіантах. Тут нібито відкривається ширший простір: «шнобель», «шніцель», «шнур», «шнир», «шнапс». На обрії виникають далекі тіні покійного Шнітке, забутого Шнайдермана і перетлілого Шнольде. Якась германофілія, шняха-муха. Між тим, поєднання «ш» та «н» — модна позиція, «вайт треш». Шиплячий звук такий гламурний, піниться і тече. Лоскоче язика й шерехатить усе ностальгійне. Натомість «н» затверджує і вимагає. Заводить мотоцикла і сурово обриває шипіння гаспида. Достатньо пообертати їх місцями і магія враз щезає. «Нишпорка», «наш», «ніштяк», «ношпа» — яка сумна граматологія, розсереджена голосними, які гидкі, спазматичні сенси!
