Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 32

Ось тому його й тішила їхня Греція. Він залишиться сам і спокійно зазирне всередину себе й побачить, що лишилося після всього цього життя. Універсами проводять інвентаризацію раз на рік, а прапорщики — коли вийде. Ця думка так сподобалася йому, що він її навіть записав, аби не забути.

Цілий липень двоє молодих готувалися до поїздки. Дівна складала речі, а Ґоран раз у раз їздив у Сараєво, бо вона забувала щось важливе. Скажімо, крем для засмаги, фактор десять. Коли у найбільшій крамниці Пале він замовив фактор десять, продавчиня не зрозуміла його, і він попросив покликати менеджера. Той спершу розгублено дивився на нього, а тоді розсміявся. Друже, у нас факторів давно вже нема, відколи Радован став легендою! Після того він уже їздив у Сараєво, хай би що знадобилося купити. Бракувало ще тільки, аби його прозвали Фактором. Прізвисько, яке прилипне в Боснії, буде з тобою аж до кінця світу. А йому ж навіть подобалося спускатися в долину, туди, куди до війни ходилося до Міста. У нього й досі часом виривалося: замість «до Сараєва» казав «до Міста». Але ніхто його не розумів.

А тоді, за два дні до від’їзду, надійшла телеграма із Заґреба, в якій тітка Мириця повідомляла, що померла Ґоранова мама. «Мир їй у Христі, — говорилося там також, — на спочинок вічний родина та друзі проводжатимуть її третього серпня о тринадцятій годині, на кладовищі Мироґой». Чи була в цих словах іронія, чи Ґорану просто здавалося, що мамина сестра картає його за те, що з весни 1990 року не з’являвся у рідному домі, чи — ще гірше — дорікає, що оселився в самому вовчому лігві, у місці, непристойнішому навіть за Белград, — у тому ніхто не міг мати певності. Для Бакрача текст телеграми звучав наче промовлений шістдесят котрогось року зі сцени вараждинського театру, куди він водив молодих солдатів задля підняття культурного рівня. Він не міг дотумкати, чи має та незнайома жінка на увазі щось іще крім того, що написала. Дівна була переконана, що Ґоран перебільшує і що тітка Мириця не мала на увазі нічого поганого.

Але не було жодних сумнівів у тому, що він мусить поїхати на материн похорон. З поїздкою в Грецію нічого не вийде, як прийшло, так і пішло, і тим підтвердилося, що щастя в грі — не таке вже й щастя. Радше це привід для того, щоб у людини з іншого, важливішого боку життя було відібрано те, що їй належить. Так думав Бакрач, але нічого не сказав. Мовчала й Дівна, шукаючи в шафі білу сорочку і чорну краватку. Мовчав і Ґоран, сидів за кухонним столом і проводжав поглядом дрібні порошинки, що сідали просто у траварицю, якої, за давнім звичаєм, налив йому тесть, щоб притлумити горе. Близнята крутилися довкола, знали, що сталося щось страшне, але їх це не зачіпало. Серця в них були порожні, бабусі вони ніколи й не бачили, і міста Заґреба так само, далекого чужого міста, в чиєму імені відчувалася невимовлена, але питомо закладена загроза. Те, що тато там народився і ще раз мусить туди поїхати, було ніби казкою. Перейде дев’ять гір і дев’ять долин, змагатиметься з жахливим змієм і перехитрує старого чаклуна, тільки б дійти до Заґреба і там зробити те, в чому насправді й сенсу нема, але без чого не було б ні бабусь, ні батьків, які народжуються з бабусь.