Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 31

Міленко Єрґович

Тільки по п’ятнадцяти роках шлюбу вони зосталися самі в своїй маленькій квартирці, і їм лишилося ще рівно стільки молодості, щоб народити Дівну. Коли Дівні виповнилося сім, за армійськими правилами він отримав більшу квартиру, на сорок вісім квадратів. Та, як на біду, то було у Тітоґраді, якраз у той час, коли Шчепо, син Вєролюбового брата Йована, доріс до університету. Тож одну кімнату довелося виділити йому. Нарешті надійшов наказ про переведення у Пале, і тоді він пішов у командування округу, особисто до генерала Джеміла Шарца, і спитав, чи є якась можливість подовше залишити його у Пале. Власне, він хотів би побудувати будинок. А генерал Шарац був добрий чоловік, співчутливий до командирів, які завжди отак — мали завелике серце і замало розуму, тож і сказав йому: «Давай, прапорщику, ти собі будуй, а я подбаю, щоб тебе ніхто не чіпав, поки дах не перекриєш!». І справді, Бакрач два роки зводив будинок, власними руками поклав кожну цеглину, але не пройшло ще й місяця відтоді, як він поклав останню черепичину, ще навіть фасад не був завершений, коли Міліца захворіла. Швидкоплинна лейкемія, сказали йому, вона не доживе до осені. А був уже початок літа. Він возив її в Любляну до найкращих лікарів, хотів навіть відправити до Швейцарії, де, казали, є ще кращі лікарі, але порятунку не було. Вона померла на Іллі, з казарменного репродуктора лунало «Бітола, мій рідний край», перед їдальнею марширував покараний за щось інженерний взвод, а прапорщик Вєролюб Бакрач із непокритою головою пройшов перед солдатами. І якби просто з непокритою головою — то не таке вже велике порушення, але ж він іще й плакав як мала дитина.

Про ті сльози роками велися дебати у пивничках по всьому Пале, у більярдній залі Дому ЮНА, на святах і пиятиках, якими офіцери скрашували нудьгу гірської глушини. Щойно перший з них напивався — заводив мову про те, що Бакрача слід було б відправити під трибунал, бо немає гіршого способу підірвати бойовий дух військових підрозділів, аніж сльози, а якщо командир плаче, то й солдатам не залишається нічого іншого, як голосити. Решта погоджувалися з промовцем і намагались якнайдотепніше змалювати пообідню з’яву прапорщика Бакрача тоді, на Іллі, коли сльози котились завбільшки із залупу, а метеорологи вмовляли верховне командування перевести плаксія на пересохле Ябланицьке водосховище. Рідко хто знаходив виправдання для Бакрача — хіба часом якийсь лейтенантик або майор, чия дружина якраз мала народжувати.

Після смерті Міліци Вєролюб мусив сам піклуватися про Дівну, а щойно вона стала на ноги — одразу ж вийшла заміж, привела в дім зятя, народила дітей… При всьому тому в будинку побувала сотня родичів, як його, так і покійної дружини, родини втікачів із Сараєва, Кладаня і Тешня, деякі затримувалися на сім днів, а деякі, їй-богу, і на сім місяців. Жодної ночі Вєролюб Бакрач не провів у власному домі на самоті.