Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 29

Час тобі вже зійти в Сараєво, сказав Ґоран і простягнув йому фотографії. Він завжди казав те саме, коли повертався. Перед тим, як він поїхав до міста вперше, тесть казав йому, що це не надто розумно. Іще хтось упізнає його, а довкола різні люди й несхожі долі. Якщо в когось загинув син, тоді йому кожен, хто наважиться зійти з Пале, буде як червона ганчірка для бика. Ґорана не впізнали і пізніше не впізнавали теж, але в нього лишилася звичка підколювати Бакрача щоразу, як повертався з Сараєва. Той лише усміхався і ніколи не відповідав. Хай що б він сказав, усе буде неправильним, бо правди він сказати не міг. А правда була в тому, що йому здавалося нестерпним, коли його зять, батько його онуків, ставав мурахою у великому іграшковому будиночку, в іграшковому місті, і що хтось із верхівки Требевича міг бачити його, як ходить вулицями, переходить міст через Міляцку, стоїть перед вітриною крамниці… Люди смертні, але ж не настільки.

Фотографії трохи підняли йому настрій. На них було все те, що людина хоче бачити, і нічого з того, чого бачити не хотіла б. Тому люди й люблять фотографуватися. Щоб аж самим здивуватись, які вони щасливі й безтурботні. Він поскладає ці фотокартки у великий жовтий альбом, на якому написано: «Дід Любо і його розбійники». Дівна довго опиралася, не хотіла, щоб альбом назвали саме так, але діти наполягли. Навіть пропонували написати «гайдуки», але Невен, розумничок такий, зауважив, що в такому разі дід був би отаманом, а не полковником. Вона здалась і пішла у своїх справах. Старий і сам здитинів коло дітей, думала собі, поки її гнів перетворювався на розчулення. Для Дівни старий так і лишився прапорщиком.

Він приклеїв знімки на першу сторінку, щасливий, що перед ними немає нічого. «Я купив лотерейний білет», — сказав Ґоран, — «може, виграємо квартиру в Сараєві». Бакрач поглянув на нього, спершу нічого не сказав, потім подумав, що все-таки мав би щось відповісти на таку провокацію, і тоді показав йому язика. «Оце тобі дід Любо і його розбійники!» — крикнув у напрямку ванної кімнати, але Дівна не могла його чути за шумом води, що наповнювала ванну. Вєролюб Бакрач вірив, що фотографії змінять його життя.

У наступні сім днів Вєролюб Бакрач не бачив снів. Або не міг їх запам’ятати, або вони були неважливі. Вперше за останні чотири роки він не опинився в місті, імені якого ніхто не пам’ятає і де невідомо, день надворі чи ніч, бо гримить і блискає і на небі, і на землі, а люди одне за одним випадають зі своїх крісел і топлять між пучками крижані зерна вервиці. Восьмої ночі він спав без пістолета під подушкою і бачив уві сні, як ходить по Пале в костюмі з краваткою, але босий. Наступного ранку реготав, як дурна Фата перед пустою мейханою. То був дитячий сон, схожий на отой, про падіння з хмари, тож тепер невдовзі можна було сподіватися сну про те, як у нього, курсанта військової академії, вкрали зброю зі скрині з речами, чи як його, молодого бджоляра, ганяв усією Романією рій шершнів. Значить, пройшло, сміявся він. Значить, минулося. І нема його більше. Наче коли перший вітерець здуває кульбабині голівки.