Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 269

Дабіша відчув, як запекла спина, коли його скупало море. Це печуть християнські душі, що їх холодний вітер із Боснії по морю розкидав. Солоно на язику, отже, це правда! Дабіша щасливий і задоволений, хоча не йде йому з голови господар Мехмед. Нещасний чоловік, така тяжка це мука — панувати. Дабіша ще раз вдихнув повітря. Воно пахло дитячим потом.

* * *

Звістка про битву при Лепанто ніколи не дійшла ні до Дабішиної рідні, ні до братів і сестер Мехмеда Скадранина. Вони й не знали, що хтось їхній вів на воді лютий бій, може, взагалі не знали, що люди можуть битися навіть на воді. Мати П’єтро Доменіко Санктіса де Венетто отримала повідомлення про долю сина. Вона запалила свічку в церковці Святого Хреста на острові біля Венеції і відтоді щиро вірила, що син дивиться на неї з неба. Він позолотив путь, якою невдовзі вирушить і вона. Чула також і про те, що їхні сили перемогли турків. І була тим щаслива.

Але у Заостроґу дружина Якіші Матутіна більше десяти років чекала, що до неї повернеться чоловік. А коли він і по такому тривалому часі не повернувся, вона сподівалася, що море принесе його кості. Якщо будуть Якішині, вона їх точно впізнає. Як же не впізнати. І вони, без сумніву, мали одного дня спалахнути серед гальки, чоловічі кості, сильні кості, білі кості, які її любили і які її дітей прогодували. З тих кісток її душа зроблена, тому ніяк неможливо, щоб вони до неї не повернулися. Дружина Якіші Матутіна чекатиме, скільки буде треба. І нікого не проклинатиме. Не можна одним і тим же голосом любов свою прикликати і клясти. Чоловічі кості, сильні кості, білі кості, дітей її прогодували. Повернуться вони з-під Лепанто.

* * *

Облишмо ж тепер мертвих із їхніми гризотами, принаймні поки всі вони, окрім П’єтро, ще живі у своїх історіях, і повернімося до Лани Хорват, її Тончі й щасливого камінця, який насправді не камінець, а людська кістка, за оцінкою Бартула — більш як чотирьохсотлітня.

Тончі найбільше зрадів би, якби той камінь, а насправді кістка, кудись подівся, але Лані він, звісно, нічого про це не скаже.

Бартул щоночі перед сном думає про те, чия це кістка, як могли звати її власника, від чого він помер, і чи потонув, був моряком чи рибалкою, і чи не вбили його. Так і поринає у сни, в яких з’являються розмаїті люди, яким би кістка могла належати. Бартулові сни ніколи не страшні.

Лана поклала камінець із діркою посередині до скриньки з прикрасами, успадкованими від бабусі Есми. Вона більше ніколи не вішала його на шию, але й далі була переконана, що він їй приносить щастя. Думала, що камінець послав їй тато, покійний Мухаммад Хорват, бо вона малою стільки морочила йому голову через той щасливий камінчик. Тільки так можна було пояснити те, що камінь виявився кісткою. Там, де зараз тато, каменів немає, а от кісток удосталь.