Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 268

Якіша Матутін веслував поруч із чоловіком, якого венецієць убив без жодної провини. Але це його не налякало. Він думав про дружину — чи жива вона? І про дітей — чи мала чим їх нагодувати? А потім він раптом відчув, що все добре і зовсім неважливо, що з ними сталося.

Здивувався навіть, чому так жадав, щоб вони вижили, чому й про власне життя думав як про щось важливе. А воно таким не є, це лише мука й тягар, тільки страх та інші пусті страждання, за якими він ніколи не бачив щастя. У чому різниця між каменем і ним, який на тому камені сидів і думав, як украде човна у лихого Радака? У чому різниця між цистерною, з якої жінка набирала воду, і жінкою? Між Якішиними дітьми й соломою, на якій вони лежали? Вони нічого б не втратили, якби зроду-віку були каменем, водозбірною цистерною і соломою, він, його дружина й діти, і хай би хтось інший поруч із ними мучився, поки й сам не зрозуміє, як гарно бути каменем, цистерною та соломою.

Дабіша чудувався — що ж таке коїться з ясним паном і його аскерами? Якась велика мука їх охопила. Він веслував і дивився прямо перед себе, а часом і на анатолійця, що стояв у нього над головою і шмагав інших веслярів. Зрідка потрапляв і по ньому, але Дабіша на нього не ображався. Велика мука людей скрутила. Велика мука запанувала в світі ще з того дня, коли він після Відакових намовлянь уперше спустив сім’я у вівцю аґи. «Зроби так, — сказав йому Відак, — богоугоднішої справи навіть бути не може!» І він мав рацію. Якби Дабіша якимсь дивом зробився хазяїном, а краще, щоб цього таки не ставалося, він би мав своїх овець. Або принаймні одну. Але від того дня, коли було здійснено богоугодну справу, світ почав жахливо страждати. Муки його господарів просто немислимі. І Рамізбеґові — аж такі, що той хотів його в киплячій смолі купати. І Абдулахові, що мусив його вогняними батогами пекти. І найнещаснішого, оцього Мехмеда-пана, що переступив через борт і не розуміє, що впаде в море, а по морю так просто не підеш. Дуже шкодував Дабіша господаря Мехмеда, а тоді трохи пошкодував і себе, що мусив мати його долю перед очима. Може, все-таки краще було б дивитися на красуню Латіфу, поки Абдулахові батоги пектимуть його по спині. Але щойно він про це подумав, одразу згадав її очі й дивний звук від свого дихання з дерев’яною грушею в роті, й одразу ж передумав. Сірі й крижані ті Латіфині очі, тож йому краще бути тут, поряд із нещастям господаря Мехмеда.

На той момент, коли хварська галера отримала пробоїну і різко почала тонути, П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто був уже мертвий. Йому рознесло голову ядром, і його вмирання тривало коротше за змиг ока. Якщо котрийсь із матросів устиг це побачити, то мав причину для хвилинного щастя. Якби покійний продовжив заняття математикою чи смиренно продовжив іти дорогою святого Франциска, про П’єтро, можливо, і збереглися б якісь відомості. А так — нічого не відомо.

Разом потопають на двох ворожих галерах Якіша Матутін і Дабіша. Якішу весло вдарило в груди й розтрощило йому кості. Він більше не дихає, але й не відчуває, що йому цього бракує. Дивно, а він завжди був переконаний, що мусить дихати. Вода сягнула йому до колін, а щойно він про це подумав — була вже до грудей, точніше, до підборіддя. Світ під водою виглядає геть інакше, думає Якіша Матутін у ту мить, коли його назавжди залишає ця історія. Саме вчасно, щоб він і далі був живий, хоча більше вже не дихає.