Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 267

* * *

Ось що відбувалося після того, як П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто і Мехмед Скадранин могли вже неозброєним оком побачити кораблі одне одного. Венецієць, як скажений, підганяв своїх веслярів, Алачу наказав уклякнути на носі й молитися. І нехай не припиняє, що б довкола нього не відбувалося, бо іншого завдання в нього нема. Хтось казав, що їм не варто іти першими й в обхід усіх, — це суперечить логіці морської війни й веде до певної, ще й безглуздої смерті, але П’єтро не здавався. Серце його хотіло вибухнути від страху і прагнуло, щоб усе це скінчилося якнайскоріше. Останніми ночами він боявся, що матроси вб’ють його вві сні, боявся хварян, але боявся й десятка своїх людей, які надміру зблизилися з острів’янами, і щоразу, якщо він завчасно не зупиняв суперечку, виступали на їхньому боці. Ніхто не дивився йому в очі, а ще він бачив, як вони хрестяться, наче відганяють мух з обличчя чи жестами показують пану Богу, щоб уступився їм з дороги. Те, що він робив зараз, було зокрема і з ненависті до них. Скрипіли весла й лускали мозолі, один весляр безсило похилився, на що П’єтро витягнув ножа і встромив йому під лопатку. Чоловік навіть не ворухнувся. Потім у такий самий спосіб францисканець убив галерника, що був із тим у парі. Без жодної видимої причини, бо цей гріб невтомно.

Алі-паша послав Мехмеда Скадаранина у бій першим, переконаний, що таким чином звільниться від головного свідка своєї поразки. Решта флоту вишикувалась у десять бойових лав, і всі чекали Мехмедового кінця. Він виконав своє завдання якнайкраще, анатолієць оскаженіло шмагав рабів, а ті веслували з криками, які згодом перекинулись і на екіпаж.

Люди волали у шаленстві, і не тому, що знали: пливуть на певну смерть, а тому, що замість запаху моря й пороху відчували тисячу і один запах Мехмедового тіла, і тому, що чули звуки, яких тут бути не могло: перегуки болотяних птахів, ляскіт важких мокрих лляних сорочок по водяній поверхні, дитячий плач і слова грубої та кострубатої арнаутської мови, хоча це було неможливо, ніхто на галері нею не говорив. Потім у них перед очима постали якісь інакші краї, гори, яких ніхто з них раніше не бачив, і вони вже більше не бачили моря, натомість перед ними зазеленіла якась інша вода, спокійна, тиха, посеред сонячного осіннього дня. На тому кораблі шаленців тільки Мехмед Скадаранин знав, що діється насправді. І тому абсолютно спокійно міг перейти палубу, зістрибнути в м’які зелені зарості, побрести крізь очерети й гніздов’я болотяних птахів до іншого берега озера, на якому раніше ніколи не був, хоча хлопчиком той берег його дуже сильно вабив. Якщо він ітиме достатньо довго — знадобиться два або й три дні, — Мехмед Скадаранин потрапить на інший бік озера, аж до Ріки Црноєвича і чужих людей, якими його лякали — мовляв, убивають чужинця, щойно побачать. Але він буде спокійний і зібраний, батько й мати на нього не сердитимуться, бо вони давно вже мертві, але й чужі люди не зможуть його вбити, навіть якщо дуже сильно захочуть це зробити.