Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 264

Однак Алі-паша зробився пихатим, захопився думкою, що його флот панує над кожною краплиною Середземного моря — від турецьких берегів і доки йому заманеться; тому він зрікся Мехмеда Скадранина, його надмірної обережності й прислухання до моря, і, замість тримати арнаута коло себе на флагманському кораблі, спровадив його командувати найгіршою з усіх галер великого турецького флоту. Окрім Божої допомоги — а її він матиме, якщо стоїть на правильному шляху, — Алі-паша у своїй адміральській справі більше не потребував посередників та радників. А найменше він потребував Мехмеда Скадранина, вічно підозріливого й похмурого чоловіка, чиє товариство було неприємним, і також не потребував тяжкого смороду, який той поширював довкола себе. Арнаут потерпав від якоїсь дивної хвороби, що розмалювала йому шкіру малиновими плямами, і скільки б не мився — завжди смердів овечим послідом, чаплями і гнилим очеретом Скадарського озера. Якщо він прокидався у гарному гуморі, та ще й усміхався на додачу, що траплялося не частіше, ніж раз на півроку, плями зникали, а разом із ними й Мехмедів запах. Але бували й дні, коли Мехмед похмурнів дужче, ніж зазвичай, і тоді весь аж наливався малиновою барвою, а тіло його випромінювало ще принаймні з десяток інших запахів: мертвої озерної риби, що плаває на мілководді, незнайомих людей і дітей, з чиїх губ скрапує материнське молоко, дерев’яних діжок і випраних лляних сорочок, та ще й часом смердів Мехмед Скадранин фореллю, яка вистрибує з води й поширює в повітрі короткий та яскравий запах свого існування. Його багато разів оглядали стамбульські лікарі, прописували бальзами, які не допомагали, і молитви, які, вочевидь, не долітали до Аллага. Так тривало, доки один єврей із Бітоли не сказав йому, що від такої хвороби є тільки один лік. Вирушити туди, звідки походять його запахи, і дочекатися близької смерті там, де ніхто їх не помічатиме. Мехмед Скадранин його не послухав, і не тому, що не хотів, а через те, що йому, так само як і цим рабам, судилося решту життя пробути на кораблі.

* * *

П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто наказав прив’язати камінь до шиї матросові Якову Мандарину і кинути його в море. То було на сьомий день плавання. Море розходилося, ніби ведмедиця, коли серед зими дме південний вітер і розтоплює сніги в горах; і так само розігрався у П’єтро шлунок. Він стояв на колінах, перехиливши голову через борт, і мав тривке враження, що його душа віддаляється від тіла, щомиті ладна шубовснути в темну воду. Яків стояв над ним і щось говорив якоюсь химерною тубільною мовою. П’єтро не розумів його, й просто хотів, щоб той пішов, але Яків Мандарин присів коло нього, поклав руку йому на шию і засміявся. П’єтро чув це чітко, сумніву бути не могло.

Тепер матрос стоїть перед ним, плаче й благає у П’єтро пощади.

— Він хотів сказати, що не можна дивитися в море, коли вам млосно, не можна ставати на коліна, — перекладав Алач.