Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 254

П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто не боявся смерті, але боявся великого болю. Тільки це непокоїло його у дні перед посадкою на галеру. Йому було соромно перед Богом, але тоді він і розумів різницю між Ісусом Христом, сином Божим, людиною, що стала Богом, пожертвувавши собою за людей, і тими, до кого спокійно зарахував і себе, — готових померти за віру та Його ім’я. Що більше людина боїться болю й мук Ісусових, то більшою стає її готовність пожертвувати життям.

Він, П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто, знав тоді, що першим кинеться на турків, застрибне на їхній корабель, битиметься з десятьма зразу, або ж потоне без страху й жалю, ляже на дно морське, якщо тільки Бог так захоче. Але не дозволить їм узяти його в полон, катувати, розмотувати йому кишки під літнім сонцем і демонструвати, як його власні нутрощі зникають у пащах голодних корабельних котів. Він перехрестився ще раз і вийшов із церкви, перед якою бавилися діти. Втікаючи від свого друга, один хлопчик заплутався між його ногами і ніяк не міг звільнитися. Метелик у павутинні. П’єтро всміхнувся, погладив хлопчика по голові й легенько підштовхнув до інших. Якби віра Христова пройняла кожне серце на землі, П’єтро цілими днями бавився б із ангелами.

«Можна мені з вами, щоб іще раз побачити дружину і щоб діти мене запам’ятали?» — запитав Якіша Матутін попа Івана Урлича Драшничанина, перш ніж човен відчалив від берега. «Не можна, бо якщо побачиш їх — не захочеш із нами вертатися, а ти потрібен нам на галері. Якщо замість тебе поїде інший, згасне ще один хорватський рід, зникне ще одне ім’я». — «Оцим хрестом тобі присягаюся, що повернусь!» — тричі перехрестився Якіша. «Не присягайся, брате, знаком з повітря, будь ти святий — я б і тоді тобі не повірив, та ти й сам собі не віриш».

Якіша Матутін дивився, як вони відпливають. Піп махав йому рукою, а двоє біля нього ставили вітрило. Один був горбатий, другий без ноги. Сонце веселості грало на їхніх обличчях, Бог вигадав війни на радість калікам, ці двоє не підуть на галеру, їх не потребує Священна ліга, нічого про них не відають і турки люті. Човен зменшувався, відходячи в море, а посеред протоки зробився такою дрібною цяткою, що людське око й не зауважило б її, якби не дивилося постійно в тому напрямку. Хребет Біоково — це синій контур, намальований пліснявою на церковній стіні. Десь біля його підніжжя, там, де рівна риска моря, лежить Заостроґ, а в ньому дружина й діти, і жорстокий Радак, який думає, що Якіша втопився, пливучи на його прогнилому човні. Яке почуття в ньому більше: жаль, що зять украв його човна, чи щастя, що злодія наздогнала справедлива кара? Хтозна, що переважає у тому серці, сповненому мороку!