Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 253

Тож хваряни пообіцяли Якіші Матутіну, що нагодують його дружину й дітей — заприсяглися своєю честю й Богом, що засвідчив піп Іван Урлич Драшничанин, — якщо той займе місце на галері. Він погодився зі щирим серцем. Якби не повірив хварянам, йому все одно було б не жити. Так він принаймні міг вірити в те, що його дружина й діти виживуть всупереч жорстокому Радаку, і ця віра давала йому сили жити далі.

Абдулаха продали Абдулахові, ефіопському работорговцю, спекулянту, дурисвіту та безбожнику, що був, проте, корисний імперії, тому його й терпіли в Стамбулі, навіть не просто терпіли, а й шанували, хоча побоювалися, що з котроїсь із подорожей він таки не повернеться, бо хворобливі пристрасті колись таки позбавлять його голови. Подейкували, що він і сам колись був рабом, але того ніхто не міг з упевненістю підтвердити. Та відомо було, що він не пропустить жодного велета, гіганта, жодного сильного чоловіка-раба, незалежно від кольору шкіри та походження, ринку, на якому його продають, і ціни. Абдулах готовий був їхати в Дамаск лише заради якогось кремезного татарина, до Бухари через велетня-мулата, народженого в Марокко, чи навіть до Москви, де таємно, через тільки йому відомі зв’язки, за повний горщик золотих купував монгола, що був на дві голови вищий за найвищу людину в світі, а завширшки такий, що його й четверо людей не обхопили б, якби за руки взялися і в коло стали. Вибравши й купивши сильного раба, Абдулах віз його у свій солунський палац, або в Сараєво, де також мав маєток, або у Драч до брата; якщо ж нічого з цього не було можливим, раба відводили до першого ж пристойного нічлігу. Слідом за ним прибували Абдулахові слуги, несучи велику дубову конструкцію, схожу на ті, до яких прив’язують бичків перед кастрацією, і заносили її до покою, де Абдулах збирався ночувати з Латіфою, своєю дружиною, каїрською красунею і найзухвалішою жінкою в довгій історії торгівлі людьми. Вона супроводжувала чоловіка в кожній подорожі, мабуть, ще й тому, що вірність Латіфи ніяк не можна було порівняти з Абдулаховою. Обраного раба припинали ланцюгами до дерев’яної конструкції так, щоб кожен м’яз на його спині був напружений і чітко окреслений, мов ті тосканські пагорби, якими під ту пору в молитовній тиші бродив П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто. Коли раб був готовий, слуги йшли геть, до покою заходила Латіфа і гола лягала на ліжко. Зв’язаний чоловік вражено дивився на найпрекрасніше жіноче тіло з усіх, що побачить за життя, і ті кілька хвилин, упродовж яких Абдулах обирав один із сотні своїх батогів, любовно зібраних на просторах від Лісабона до Сибіру і від Багдада до Тунісу, для багатьох із тих рабів ставали єдиним раєм серед усіх раїв, куди він не потрапить. Вибір Абдулаха був зіткненням серця й розуму, він передбачав велику мудрість і знання, але також і самовладання, до якого той загалом схильний не був. Для того, що мало відбутися далі, треба було обрати батіг, відповідний до товщини й міцності шкіри раба, що різниться від людини до людини, але й від країни до країни, від раси до раси. Абдулах на око мав оцінити шкіру, а про різницю між білошкірими слов’янами і темношкірими африканцями, які не могли мовити жодного слова жодною з відомих мов, він уже знав усе. Але мусив ще оцінити й самого себе: скільки нині має сили в руках, які думки його мучать, чи свідомість його повністю тут, чи деінде, чи сповнений бажання його день, бо якщо ні, годиться обрати м’якший батіг, бо ж дорога до втілення бажання триватиме довше. Після вибору батога треба було зробити ще тільки одне — запхати рабові до рота дерев’яну грушу, і любовна церемонія Абдулаха могла розпочинатися.