Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 25

Так думав Ґоран і крутив об’єктив, аж доки Ірис набридло сміятися і вона розплакалася саме так, як плачуть діти, коли батьки вперше хочуть їх сфотографувати. Той плач триває довго, і з якихось причин його ніколи не увічнюють на фото. Так сталося й того дня, коли Вєролюб Бакрач захотів зробити знімок з онуками, яким розпочав би альбом свого нового життя, а натомість мусив повернутися у старе.

За півгодини після невдалого фотографування на порозі його дому з’явився підполковник Здравко Мажар. Те, що він був у камуфляжному однострої, Бакрача не стурбувало б, але генеральська зірка на його погонах краще за всі слова пояснювала, навіщо Мажар прийшов.

Наступний ранок Бакрач зустрів за кухонним столом, сидячи поміж Дівною та Ґораном. Казав їм, що справжньої війни у Боснії, можливо, і не буде. І не надто розумно тікати у Заґреб, бо хтозна, як їх там зустрінуть, коли почують, що приїхали з Пале. Та й що вони взагалі мають у тому Заґребі? А тут мають усе: будинок, роботу і його, щоб глядіти дітей. Гаразд, якийсь час він їх не зможе глядіти, але це довго не потриває, та й справжньої війни не буде. Його викликають лише для годиться. Якби не для годиться, то хіба запропонували б старшому прапорщику звання полковника? Ех, брате, та ти хоч знаєш, що таке полковник? Та якби все було серйозно, я в Булаїча навіть зіграти полковника не міг би! Та що там зіграти, я не міг би бути навіть каскадером-дублером полковника!

Отак балакав Вєролюб Бакрач, намагаючись насмішити доньку й зятя, а вони переважно мовчали й дивилися на його пальці, що витанцьовували на столі. З двома малими дітьми, спокійним і влаштованим життям і першою палкою закоханістю, яка успішно тривала вже третій рік, вони двоє знаходили достатньо причин, щоб стати біженцями, і добре знали, якою небезпечною дурницею було все, що він тут говорив. Майже потерпали, що ніхто не постукав їм у двері й не сказав, що мають десять хвилин на виселення. Старий і сам, звісно, не вірив у свої балачки. Серце леденіло йому в грудях, більше через те, що міг залишитися без них, і менше через те, що Мажар поставив йому ультиматум: «Настав час, брате Любо, боронити те, що наше. І якщо ти в оборону не станеш, я не знаю, хто й стане. Чи, може, гадаєш, що ця дрібнота мусить без батька лишитися, бо дідові миліше сидіти вдома і бавити внуків замість солдатів навчати? Якщо батьки не йдуть, тоді синам доводиться захищати вітчизну».