Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 24

Бакрача охопила туга, бо Турк Маріян, безсумнівно, вмирав зі страху, думаючи, що він може вистрілити йому в спину. Он воно як, попри все. Даремно ми стараємося бути людьми одне з одним. Малий словенець біг, ніби заєць, що очікує своєї кулі, тому раз по раз трохи міняє напрямок, щоб її уникнути. Він дивився йому вслід, поки той не зник у лісі, а тоді хряснув автоматом об землю. Якби йому народитися ще раз, він би точно не став військовим. Вєролюб Бакрач був у цьому переконаний. Хай навіть він сто разів із Колашина і хай навіть тисячу разів чорногорець найдобірнішої породи, зброя зробилася йому гидкою раніше, ніж він зустрів свою першу війну. За шість місяців по тому він уже був пенсіонером. Донька Дівна перед Новим роком привела на світ близнят, а що двоє немовлят — це водночас удесятеро більше клопоту і радості, ніж одне, то на нього ліг обов’язок займатися близнятами більше, ніж він будь-коли займався рідною дитиною. Для нього це не тільки не стало тягарем, навпаки, Ірис та Невен позбавили його будь-яких інших турбот. Він припинив дивитися телевізор і читати газети. Пропустив кадри з Вуковара і не обурювався, як інші, через те, що усташі посеред Страдуна палять автомобільні покришки, а перед Княжим палацом встановлюють міномети, з яких стріляють по Югославській народній армії. Штовхав собі візочка з близнятами до готелю «Панорама», де роки поспіль пив свою недільну каву і де тепер Бог йому дав можливість пити її щодня, і тільки усміхався, коли знайомі говорили, що з його боку було б розумніше готуватися боронити рідну домівку, замість безперестанку бавитися з дітьми, ніби й сам геть здитинів. Це ж Пале, полонина Романія, дикий край, і люди дикуваті. З них станеться розпочати війну, та вони ще й трохи в тім’я биті, тож вірять, що одного ранку усташі можуть зійти на Романію. Усташі й муджахедини. Ну з першими зрозуміло, а де ви других взяли? Так підсміювався Вєролюб Бакрач і штовхав свого візочка у напрямку «Панорами», аж доки одного дня до нього підійшов такий собі Кошта Брчкалович, гімназійний учитель фізики, і сказав: «Браво, Любо, наших ріжуть по Славонії, а ти усташат колишеш посеред Пале!». Пітьма застелила йому очі, і якби міг відпустити візочка, то би голими руками задушив того чоловіка. А так тільки вилаяв його мертвого батька і тих, хто його таким зробив.

Та якби не було Кошти Брчкаловича, хтозна, чи згадав би він узагалі, що Дівна вийшла заміж за хорвата. Ґоран був уроджений заґребчанин, це було чути і з його вимови, та оскільки тесть ніколи про це не думав, то й зятю не спадало на думку втікати з Пале. Він працював у муніципалітеті, по суботах грав із друзями в футбол, рубав дрова на зиму і восени ходив по гриби. А вже про доїння овець і про те, коли пора робити сир, він знав більше за тих, що ніколи й носа не висунули зі своєї Вовчої Луки. У всьому його Ґоран уже був палянином і сербом. За винятком того, що взагалі не був ні палянином, ні сербом.

Першого весняного дня Вєролюб Бакрач сидів перед своїм будинком, посадивши Ірис на ліве, а Невена на праве коліно. Ґоран задовго налаштовував об’єктив, малеча сповзала з колін, дід ловив їх в обійми і садовив на місце, дівчинка сміялася, а хлопчик супився. «Давай уже, майстре, цілишся, наче снайпер у Кеннеді. Я міг би вже до Далласа доїхати за той час, що ти лаштуєшся», — сердився тесть на зятя. Але в того ніяк не виходило. Вчора він був у Сараєві й купив фотоапарат, перший у своєму житті, і не був упевнений, на чому слід сфокусуватися — на Бакричевому обличчі чи на верхньому ґудзику його сорочки. Якщо сфокусуватися на обличчі, діти будуть розмиті, — то, можливо, варто було б зловити ґудзика, і тоді всі три обличчя матимуть однакову середню різкість.