Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 17

Ресулу тоді запаморочилося в голові, наче Бедрія вже скликав джинів.

Але тепер здавалося, що то були добрі давні дні й приємні спогади. Абдулкадір верещав у верболозі, а всі тільки чекали, чия голова наступною злетить із пліч. Він божевільний, божевільний, божевільний, повторював Ресул. Йилдуз мочав і дивився в траву. Внизу тривало життя, мураха квапилася кудись уздовж листочка кульбаби, двоє дрібних жовтих кузьок ганялись одна за одною поміж травинок і топталися по ще дрібніших кузьках, пролетіла бджілка, менша за дитячий нігтик. Якби він якось міг, то би знову перетворився на те, чим не є, на ту мураху чи жовту комашку.

Настала ніч, і з вуст у вуста переходила чутка, що вранці вони йдуть в атаку. Мало хто після цього зміг заснути. Було безмісячно, Ресул тремтів зі страху, час від часу долинав Абдулкадірів шалений крик, і єдиним джерелом світла була ріка. Наче десь біля витоку назбирала місячного сяйва і тепер несла його в собі. Так несла, що видно було тільки її і нічого більше.

Йилдузу захотілося обійняти друга. Якщо він це зробить, Ресул більше не тремтітиме.

Близько п’ятої військо почало переходити річку. Та руська Дрина сягала їм ледве до пояса. Вони легко її перетнули, а було б краще, щоб вона була настільки глибокою, аби унеможливити переправу, хай навіть їм усім довелося би потонути. Бо те, що по тім наступило, було гірше від смерті. На тій нашій війні, моїй та Шишковій, такого не було. Нас розгромили й розбили майже милосердно, а тоді місяцями по одному вистежували й ловили. Ми страждали кожен за себе, а не як зараз — усі разом. У цьому, мабуть, відмінність між програними й виграними битвами.

Анатолійський бімбаша Абдулкадір з ордою піхотинців до ноги розбив русів. У Стамбулі ніхто не міг зрозуміти, як йому це вдалося, і щоб при цьому вижив тільки один кіннотник, окрім нього. Історію поразки, коли свої голови склали й славетні воєначальники, яким султан сказав, що голів вони й так не мають, ніхто не міг, та й не вмів розповісти. Принаймні в Стамбулі. У Сараєві, Травнику й Лівні все одно плескатимуть казна-що, як завжди плещуть, тому байдуже, правда це чи ні. Абдулкадір повернувся героєм, але поводився як божевільний, повторював слова без будь-якого сенсу й порядку, тому його не допустили до султана. Втрачений розум уже більше не повернувся до нього. Він уже остаточно збожеволів, коли повів військо у вирішальний бій, але про це ніхто ніколи не дізнається. Хоч, може, і варто було б.

Після того, як цілий місяць терпіли його божевілля, наказано було прибрати Абдулкадіра. Його зв’язали, запхали в клітку і так доправили до місця народження, щоб там про нього піклувалися. Якийсь час його доля ще пересипалася стамбульськими вулицями, ніби рис, говорилося, що він би ніколи не збожеволів, якби лишився простим бімбашею, що не можна мати мрії, більші від твого розуму, що для простолюдця немає суворішого покарання, ніж коли султан його пашею назве, а тоді вже й про нещасного Абдулкадіра забули. Нешляхетний сіромаха, він навіть не спромігся перетворитися на повчальне прислів’я чи народну приказку.