Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 14

Але Бог не відповідальний за війни між людьми, і не Його справою було викривати обман, через який Йилдуза зробилася чоловіком. Щойно у дев’ятнадцять років прощалася вона з Голобрдицею, кварталом, де виросла, а сусіди визирали зі своїх подвір’їв, вела хавле вела куветіле, Боже мій, яка солдатка вродлива, чудувалися старигані, старші жінки заламували руки посеред вулиці, починалася війна і повертався час, коли люди знову вільно дивуються одні одним і чудеса нанизують на нитку майбутніх спогадів. А Йилдуз плакав дівочими слізьми, бо чоловічими не навчився, і падав на груди божевільній від горя матері, поки батько тільки погляд убік відводив. Перед тим як піти на війну, його син знову перетворився на доньку. Так чи так, він його втратив.

Так Йилдуза дізналася, що таке біль, але від цього знання не було їй жодної користі. Бо ж прийшло воно запізно.

Для злидоти всі війни однакові, бо злидота дурнувата, гине і вірить, що її жертва люба Всюдисущому Богові. Він же насправді відвертає голову в інший бік, щоб не дивитися, як Його творіння на погибель ідуть. Створив одних та інших, і хреста створив, і півмісяця, люди з обох боків однаково вірять у єдиного Бога, творця Неба і Землі, і коли їм шабля стинає голову, остання думка в тій голові — що падає вона в багно на святому шляху і у священній війні. І що душа полине в рай, у якому, мабуть, хоч про це нічого ніде не сказано, відокремлено покої тих, що полягли під знаком хреста, і наші, тих, кого молодий місяць боронить. Якщо ж не відокремлено, якщо навіть рай влаштовано так, щоб одні душі перемішалися з іншими, тоді даремно ми омивали кров’ю свої шаблі.

Кажу, що для злидоти всі війни однакові, та насправді вони зовсім не схожі одна на одну. Мою війну і Абдулрахмана Шишка розпочав молодий чоловік, світлий правитель, щоб таким чином порахуватися зі славетним старцем Селімом-пашею. Він переміг, оскільки Селіма-паші більше ніхто й не пам’ятає. Але оця війна прийшла до нього, султана, у покару за ту минулу. Його очі більше не сміються, як раніше, у палаці вже немає танцівниць живота, затихла віденська музика, красуні в гаремі від злості одна одну нігтями роздирають, а в Шуяба в мішках під очима назбиралося туги на три життя, бо його любов зістарілася, як і він сам. Хіба що за тими очима лишився усе той же нубійський хлопчик, отруйник із чарівною усмішкою — бо ж коли йому найкращі стамбульські лікарі розрізали капшук між ногами, зірвали дві молоді жерделі й розжареним ножем випалили жили, що ведуть до серця, Шуяб був засуджений до того, щоб душа його не старілася. Тепер навіть важко сказати, кому гірше: султанові, який пригадує молодість, чи Шуябу, який бачить, як виглядає старість.

Ось таким був найсвітліший володар, коли зібрав усіх найкращих воєначальників і запитав їх про голови на плечах. «Тут вони чи ні?» — гаркнув на них, і всі, окрім наймолодшого, скаженого і аж ніяк не розумом своїм славетного бімбаші Абдулкадіра, відповіли йому, що голови їхні тут, готові очолити військо. Султан засміявся, зібравши в тому сміхові всю гіркоту старечої зневаги, і сказав їм: «Неправда, воєводи, ваші голови відрубані, а я вам наказую взяти їх під пахви і віднести москалям. Нехай Аллаг зглянеться, і цього буде достатньо. А якщо не буде достатньо, я вам шкіру зі спин поздираю, вам і всім вашим рідним, і відправлю руському царю, щоб мав по чому топтатися, коли вранці вставатиме з ліжка».