Читать «Ігри долі» онлайн - страница 37

— То навчись. Потрібно, щоб ти це вміла, мені потрібно, розумієш?.

— Чому ж ти не питаєш, що мені потрібно? Що я хочу, а що не хочу? Завжди є тільки ти і твоє «хочу» і «треба». — говорила Анна.

— Ти ж знаєш, що я роблю це заради нас, заради нашого майбутнього, заради наших майбутніх дітей, які не будуть обмежені в чомусь, — відповідав Ніколас.

— Та як ти смієш говорити мені про дітей? Завагітніти, щоб ти знову цю дитину вбив?

Краще б вона цього не говорила. Ніколас аж кипів від люті. Стриманість кількох місяців «виллються» зараз в цей час і в цьому місці.

— Тепер, як ти смієш звинувачувати мене у вбивстві сина, я його любив не менше, ніж ти.

— Та що ти говориш? Якби ти любив нас так, як говориш, нашому синові було б уже майже півроку.

— Я знаю, мені виправдання немає, але я не хотів, щоб так сталося. Я сам себе звинувачую у цьому, але я тоді ненавмисне. А можливо, це доля вмішалася.

— Не будь егоїстом. Не вплутуй у цьому ще й долю, це ти, п’яний, ти обірвав життя мого хлопчика.

— Відколи він став тільки твоїм, він і мій, якщо я не помиляюся, хоча вас, жінок, не убережеш.

— Як ти можеш мене звинувачувати у зраді, ти ж знаєш, як я тебе кохала. А на сина ти втратив свої права в той момент, коли спокусився на його життя.

— Та скільки ще тобі торочити, що це нещасний випадок, скільки ще просити пробачення.

— Тобі життя не вистачить замолити провину переді мною і перед нашим ненародженим сином.

Після сказаних слів, в яких можна було почути презирство, Анна покинула кабінет Ніка, в якому йшов цей діалог, причому грюкнула дверима і попрямувала до своєї кімнати все ще оплакувати втраченого сина.

Ніколас, у свою чергу, теж покинув кабінет, причому так грюкнув дверима, але сильніше, ніж Анна і не лише від кабінету. За ним зачинилися і вхідні двері до будинку. Це був перший раз, коли він не ночував дома.

XI

Кімната, в якій насамоті сиділа красива молода жінка, була дуже вишуканою. І велике ліжко темно — червоного кольору з дивовижним орнаментом, покритим золотом, і надзвичайних розмірів гардеробна шафа такого ж стилю, і туалетний столик з овальним дзеркалом посередині, і підібрані в тон стінам атласні штори на вікнах — символізували розкіш і витончений смак дизайну.

Та жінка, не помічаючи цієї краси, тихо сиділа у сутінках, а з її очей текли гіркі сльози, сльози розчарування за втраченим коханням, за можливістю змінити життя на смерть. «Поміняти одне пекло на інше», — промайнуло у голові Анни, і вона іронічно посміхнулася.