Читать «Ігри долі» онлайн - страница 36

Ніколас тихо відчинив двері і побачив, що Аня вже не спить, лікар заборонив турбувати її сон, тому вибравши час, коли вона сама прокинеться, тихенько увійшов у кімнату. Присів біля її ліжка. Та Анна навіть не поворохнулася, а продовжувала дивитися в одну точку десь на стелі. Вона знала, вона відчувала, що її чоловік в кімнаті та не могла на нього дивитися, з ним говорити, не могла лицемірити і казати, що все гаразд, що все вже позаду. Вона його ненавидить, всіма фібрами своєї душі, це все через нього, через його зухвалість вона втратила дитинку. Людину, яку ти понад усе в житті кохала, в одну прекрасну мить можеш зненавидіти.

Десь далеко її розум усвідомлював, що це нещасний випадок, що він не хотів, щоб, так сталося та буквально весь організм затуплював, проганяв цю думку. Серце несамовито краяло і кровоточило, душа кричала від болю, розум не хотів підчинятися здоровому глузду, все тіло плакало за втратою.

Лікарі говорили, щоб вона так не горювала, що у неї ще будуть діти, операція пройшла вдало і є можливість знову завагітніти. Але Аню це поки що не радувало, не те, щоб вона не хотіла дітей, просто зараз думати про інших дітей, коли ти щойно втратила вже одну дитину, це якось несправедливо по відношенню до неї.

«Ніхто й ніколи не зможе її замінити, скільки б в мене не було дітей», — роздумувала ображена жінка.

Ніколас знав, що Аня ненавидить його, він і сам себе ненавидів. З часом вона його, можливо, пробачить, та зараз вона неприступна й холодна як стіна. На всі його вибачення і слова тримається осторонь, мовчить, він навіть запереживав чи не зійшла, часом, вона з розуму через горе, але лікарі його запевнили, що все гаразд, що вона психічно здорова, і що їй потрібен просто час звикнутися із ситуацією, яка виникла. Тому потрібно набратися терпіння і чекати, що Ніколас і зробив. Він щодня навідувався в лікарню, сидів біля неї з ранку до ночі, та його старання були марні: Анна не сказала йому жодного слова. Він би зрадів навіть якби вона сказала, що зневажає його, ненавидить, все, що завгодно. Але не її мовчання. Спочатку Ніколас думав, що так на неї згубно діє атмосфера лікарні, де все нагадує цю жахливу подію, та навіть вдома його Аня не реагувала інакше, завжди холодна і стримана, без емоцій, наче мертва, тіло її рухалося та душа, похована десь далеко в її тілі, не відкликалася.

Йшли дні, місяці …Аня потрохи відходила від втрати, почала розмовляти, хоча Нік і не почув такі бажані для нього слова: «Я тобі вибачаю», та все ж тішився думкою про хороші переміни в Анні.

Аня продовжувала жити, змирилася з думкою, що нічого назад вже не повернеш, треба жити далі. Та легше сказати, ніж зробити. Її життя втратило сенс, вона нікуди не виходила, ні з ким не говорила, хоча подруг, як таких, вона не мала, але було багато знайомих жінок, які час від часу її навідували та й ті перестали ходити, коли побачили, що їм там не раді. Ніколас це не схвалював, це ж дружини його ділових партнерів, знайомих, а вона з такою холодністю їх відштовхує. Не один раз він говорив Анні про її негідну для її класу поведінку та вона на це навіть не зважала, а продовжувала робити своє. Ну, не вміє вона лицимірити, ну, не вміє вона сміятися, коли їй сумно, ну, не вміє бути ввічливою, коли їй людина не подобається, і що? На що чула відповідь: