Читать «Ігри долі» онлайн - страница 150

Аня нервувала і щохвилини дивилася на циферблат свого ручного годинника. А стрілки невпинно рухалися вперед. Секунда за секундою, хвилина за хвилиною. І здавалося, що пройшла ціла вічність, поки автомобіль не рушив уперед…

Та коли здавалося, що усе гірше позаду і перед своїми очима ти уже бачиш двері, в які потрібно постукати, і все — вони приведуть тебе до твого майбутнього. Але чомусь ти не наважуєшся це зробити. Страх, бути відкинутим, паралізує тебе.

У більшості випадків люди бояться робити те, чого хочуть, боячись, що їх неправильно зрозуміють, відштовхнуть їх. Бути вигнанцем важко, але потрібно відстоювати своє право любити, боротися за своє щастя, а не опускати руки, думаючи, що нічого з цього не вийде. А якщо вийде? Якщо твої тривоги даремні? Якщо людина, якій ти боїшся сказати про свої почуття тільки й чекає такого кроку від тебе, краще сказати чи зробити те, що бажаєш, а там буде, що буде. Можливо, тебе не зрозуміють, відштовхнуть твою любов. І таке можливе. Але ти хоча б будеш упевнений у тому, що зробив усе можливе, щоб бути поряд з коханою людиною. Але серцю не прикажеш, кого любити, а кого ні. Насильно милим чи милою не будеш. Але й є шанс того, що твої почуття взаємні, і ти запалив ту іскру, яка запалить вогонь вашого кохання.

Аня вагалася і Лемачов це бачив. Він як міг, так і підбадьорював її. Але вона не могла. Надто сильно вона образила людину, яка любила її. Яку вона любить. І побачити осудження і холодний погляд його очей вона не зможе… Краще померти….

Але все- таки жінка постукала у двері. Вона приїхала сюди не лише заради себе, а й заради людей, яких вона полюбила. Двох хороших людей, які повинні бути разом і жити щасливо.

Двері відчинилися і на порозі показалася Марія. Вона дуже зраділа, побачивши дівчину.

Лемачов стояв трохи осторонь, тому Марія не могла його бачити. Але він міг бачити її.

Вона майже не змінилася. Така ж красуня. І як їй до лиця ця усмішка.

Але відмінність все- таки є. Вона стала більш поважна. Їй уже має бути десь біля 45. Вона прекрасна жінка, у розквіті сил. Лишень не має біля неї чоловіка, який би оберігав її тендітне серце, яке відкрите для кожного з людей.

Він зробить усе можливе, щоб побачити цей живий блиск її очей, який він пам’ятав. Постарається зробити її щасливою. Усе зробить заради неї, лишень потрібно, щоб вона сказала «так».

Лемачов так задумався, що не помітив навіть, як дві пари очей дивляться на нього.

Він чекав цього моменту відтоді, коли прочитав листа і стрімголов помчався у інший кінець країни, щоб знову побачити її. Так багато хотів сказати їй у цей момент, коли їхні погляди зустрінуться, а тут… Він мовчить і червоніє, наче школяр перед дівчиною, яка йому подобається.

Добре, що хоч Аня зрозуміла його почуття і прийшла на допомогу.

Дівчина все ніяк не могла наважитися сказати Марії про Лемачова. Але коли Марія запропонувала зайти в будинок, все — таки сказала про сюприз.

— Добре… Але я мушу декого вам показати. Це людина, яка подолала сотні кілометрів, щоб побачити вас.